Розділ 30. Руйнування “Задобрювача”

Подорож наших героїв зайняла пів години. Весь цей час Андрій сидів біля непритомної Анастасії. Він її ні на мить не залишав саму, не їв, не спав та навіть не відходив у туалет. Андрій просто сидів, дивлячись на Анастасію, та думав. Думав про різне: кохання, роботу, письменництво, Адольфа та навіть про океан. 

Йому пригадувався роман, після якого він так і не зміг відійти. Андрій його радив усім своїм друзям, родичам та навіть незнайомим людям. Тільки от біда в тому, що він не може пригадати автора роману та його назву. Ні, стоп… Він назву пригадав. Його наймення "Шрам".

На щастя, Андрій не весь час просто сидів занурений у думи. Інколи до нього приходили Адольф з Іларіоном. Тоді вже вони трьох поринали у думи. Адже гуртом веселіше, ніж одному! Під час останнього навідування, коли Іларіон пішов, Адольф сказав Андрію: "Ти залиш мені свій номер телефону, щоб могли підтримувати наше спілкування надалі. Тому можеш не боятися писати роман про сьогоднішні події, адже я тобі допоможу, та й навіть накидаю ще більше сюжетів!"

Андрія дуже радували слова Адольфа. Можливо, навіть з цього роману, що він збирається писати, Андрій зможе відкритися світові та всім продемонструвати свою творчість.

Ось чим займався Андрій, а от наші герої займалися дечим кардинально іншим. Вони гралися в слова. І не так по дитячому, як усі, все було серйозно. Вони навіть доходили до таких слів як: "Огуда", "Скоропляса", "Суціга", ба навіть "Октодимедрол". 

"Що ж такого веселого є в грі в слова?" — так ви, можливо, гадаєте. Ви були б іншої думки, якби знали, на що вони грали. Не повірите, вони грали на…

Коли наші герої добралися до Алушти, вони попрощалися з Андрієм, який пішов сидіти біля Анастасії в лікарні. Адольф з Іларіоном почали шукати корабель, що міг би доправити до Наштайну. Як не дивно, о першій годині ночі це було важко зробити. Але все ж таки вони знайшли корабель "Віро-Надійо-Любов", що міг доправити наших героїв, але майже за всі гроші світу. На жаль, у них не було іншого вибору, тому все ж таки обрали цей корабель.

Поїздка в них зайняла приблизно дві години, плюс-мінус пів години. Весь цей час Адольф спав, а Іларіон ні. Він не міг заснути, бо думав, про Степана, з яким, коли він добереться додому, буде спати на м'якому ліжку, обіймаючи його. Коли вони прибули, то почали шукати таксі. На щастя, вони його знайшли, але, на жаль, також дуууууууже дорого коштувала поїздка, але іншого вибору не було. Спочатку таксі поїхало на вулицю Лесі Українки до Іларіонового дому. Вийшовши з таксі та попередньо заплативши таксисту за себе та навіть за Адольфа (просто в нього настрій хороший був), Захарович попрощався зі своїм другом та попрямував додому. Змучений цією подорожжю, Іларіон відразу пішов до ліжка, на якому вже лежав Степан. Обнявши його, він чомусь не міг заснути, було таке враження, що його душить якась провина або ж тривожність. 

Іларіон почав обдумувати все, що сталося з ним за сьогоднішній день, точніше сказати, за вчорашній день. У його голові лунало тільки одне речення, що все повторювалось і повторювалось голосніше й голосніше. "Мене врятував Адольф…"

Іларіон пригадав свою обіцянку про те, що він зламає той "Задобрювач 007". 

"Чому я це раніше не зробив? — роздумував Іларіон. — Яке я маю право керувати життям Адольфа? Я не можу зрозуміти, чи це пристрій змусив його рятувати мене, чи це він сам так захотів. Все, досить мені гратися життям Адольфа!"

Іларіон встав з ліжка та пішов на склад по "Задобрювач 007". Взявши його, а також прихопивши молоток, він узявся за руйнування свого винаходу. Коли вже від "Задобрювача 007" залишились лиш малі піщинки, Іларіон зі спокоєм на душі пішов лягати спати. Подивившись на годинник, на якому показувався час "03:49", Захарович обняв Степана й відразу ж заснув.