Розділ 25. Розслідування продовжується

— Слухайте мене! — Адольф був розлючений. — Якщо хтось спробує покинути цей стіл, то той відразу ж винний!

— Але… — Анастасія хотіла заперечити.

— Ніяких але! Хто був біля вимикача?

Всі мовчали, ніхто нічого не бачив, або ж прикидаються, що нічого не бачили.

— Я так і думав.

— Що нам робити? — Анастасія панікувала. — Вже друге вбивство! Ми всі загинемо? А якщо…

— Ніякого якщо! Вас тут ніхто не образить, ми не ваш чоловік, щоб з вас знущатися!

— Звідки ви знаєте? — Анастасія була спантеличена та налякана одночасно.

— Вибачте, — Адольф заспокоївся. — Це було занадто жорстоко, я не хотів вам про це нагадувати.

— То звідки ви знаєте?

— Я не можу сказати, поки що. Але я вас не засуджую.

Постала мовчазна павза, під час якої Анастасія опустила голову. Вона знову згадала ті звірства, що робив її чоловік. 

— Я вам поставлю ще декілька питань, — всі уважно слухали Адольфа. — Як я зрозумів, ви троє не живете на цьому острові? — Адольф звертався до Анастасії, Андрія та Васі.

Вони всі підтвердили це.

— Хто з вас добрався сюди першим?

— Ми припливли сюди разом, — відповів Андрій.

— Чим ви сюди припливли?

— Кожен з нас добрався до Русалкового району, а там нас зустрічав капітан лайнера "Надія". Він був викопаний капітан, тобто був таким, яким показують капітанів у фільмах. Мені сильно запам'яталося те, що він мав таку красиву посмішку, а також він любив читати. Його найулюбленіший твір — "Мобі Дік", а також я йому дав почитати свій твір, що я нещодавно написав. Він сказав, що у мене талант.

Адольф задумався. Чи часом Андрій розповідає не про того ж капітана, що доправив сюди його з Іларіоном? Адольф почав здогадуватися: "Як я зрозумів, їх зустрічав капітан з красивою посмішкою, що був аж надто схожий на мейнстрімного капітана. Він також взагалі немає смаку, бо як може комусь сподобатися Андріїв твір? Ха-ха! Ні, це було аж надто жорстоко. Більше так не буду жартувати. Але що мені до того, я ж для себе у своїй голові смішки строю! На щастя, їх ніхто не чує. Бо якби почули, то… Стоп! Адольфе, ти знову починаєш монолог, що не стосується злочину! А ну зараз же…"

Наступні десять хвилин, Адольф боровся проти свого монологу, який не давав спокійно жити. Йому все думалося про капіталізм, сексизм, важливість державної мови, расизм, анархію, монархію та навіть аналізував вірш Михайля Семенка "Місто". Хоча це все дуже цікаво, воно не стосувалося злочину.

Анастасія не могла слухати цю жорстоку тишу. Вона думала, що Адольф у своїх роздумах звинувачує її. 

— Ви щось скажете!?

— Га? — Після такого крику, Адольф перестав зациклюватися на нерозкритих проблемах і загадках суспільства.

— Я… — панянка знову опустила голову та, вже не кричавши на цілий будинок так, що аж Андрій здригнувся, сказала: — Ви вже знаєте хто вбивця?

— Ні ще, я думаю, — якби вона знала, про що насправді думав Адольф, то Анастасія його б вже задушила.

— Можливо, — приєднався до розмови Андрій, — вам допоможуть мої записи.

Адольф подивився на блокнот. Хочу зауважити, що почерк в Андрія не такий вже й поганий.

— Чудово! Гадаю, з цими записами стане набагато легше! Але є одне єдине але, я повинен вас залишити тут, а мені потрібно піти в іншу кімнату.

— Але навіщо?

— Щоб ви мені не заважали.

— А йак ми вам мішаєм?

— Ніяк.

— Тоді навіщо вам іти в іншу кімнату?

— Браття мої шановні! — звернувся мер, після довгого мовчання. — Ми маємо слухатися нашого неперевершеного детектива Адольфа. Все ж таки, ми не настільки неймовірні детективи, як він. Тому, Браття мої, пан Адольф нехай робить те, що його прекрасна голова вважає за правильне.

— А якщо нас тут всіх повбиває вбивця!? — Анастасія боялася.

— Вас може вбити тільки тавтологія, — пожартував Адольф. — Я ж вас, Анастасіє, не залишаю сам на сам зі злочинцем, у вас же є Андрій, — Адольф посміхнувся, а Анастасія почервоніла. — Ти ж, Андрію, не даси образити Анастасію?

— Звичайно не дам!

— Ну то й добре. Поки я не повернуся, сидіть і не вставайте!

Адольф пішов у кімнату, що, судячи з вигляду, схожа на кухню. Поприбиравши стіл від їжі, він сів за нього та почав думати.

"Хто ж може бути вбивцею? Мені треба це дізнатися. А як? Як там Пуаро робив? Він думав, думав, думав, зіставляв факти, думав і розкривав злочин. Треба й мені так спробувати. Я зараз думаю, думаю, думаю і… І що далі? Треба зіставити факти. Та ні, це все дурня! Та як же в мене виходило у кожному детективі знаходити вбивцю? Та навіть у книзі Аґати Крісті "І не лишилось жодного" я відразу ж знав хто вбивця. Ну легко ж здогадуватися, що вбивцею являється… (вибачте, але я не можу вам показати цю частину монологу, бо вона розкриє таємницю, що вбивця — це… (вибачте, але я не можу вам показати цю частину примітки автора, бо вона вам заспойлерить усе))

Як я так легко тоді зрозумів хто вбивця, а зараз не можу? Я зрозумів! Я тоді читав, а, коли дивишся на події зі сторони, стає легше в них розумітися!"

Адольфові прийдеться прочитати рукопис Андрія. Прочитавши першу сторінку рукопису, він зрозумів, що Андрій трішки безграмотний. Також було зрозуміло, що розповідь починається не з самого початку. Тому Адольф вирішив написати твір про його пригоди, починаючи зі знайомства із Захаровичем, а також закінчуючи Іларіоновим впаданням у кому. Коли він його напише, то зможе прочитати твір від самого початку і до нині.