Розділ 24. Інтрига наростає

— Положіть його на диван! — Адольф не розгубився, а почав діяти.

Мер і худорлявий чоловік підняли Іларіона та виконали Адольфову вказівку. 

— Що сталося? Його вбили? Серед нас вбивця? Нас також можуть вбити? — худорлява панянка з чорним довгим волоссям почала панікувати.

— Та заспокойтеся! — відповів Адольф. — Це не схоже на вбивство.

Або мені здалося, або в Адольфа справді з'явилася посмішка на обличчі.

— Це ж дивовижно! — прокричав він. — Це ж таке цікаве, таємниче і… і… і дивовижне!

— Адольфе, — Альчеста не очікувала такої поведінки від нього, — з тобою все гаразд?

— Так! Мені так добре було тільки тоді, коли ми з Іларіоном вперше зустрілися!

— Ти його вбив? — Альчеста з недовірою дивилась на Адольфа.

— Ні! Ти що?

— Просто твоя поведінка… Я думала, що люди по іншому сприймають смерть свого друга.

— Смерть? Ні, він не мертвий. А щодо моєї поведінки, просто це щось цікаве! Знаєш як мене верне від днів, що проходять так само як і попередні? У такому житті можна зійти з розуму! Якщо в тебе щось цікаве відбувається раз в рік, то це не життя. Якщо все аж так погано, то нащо далі щось… — Адольф на мить аж посумнішав, але це всього лиш на мить. Далі знову продовжилась його радість. — А ось це щось нове, що я ще не проходив! Круто ж, коли ти можеш побути на місці своїх улюблених героїв детективів! Звичайно ж, я також не хочу, щоб помер Іларіон.

— А звідки ти знаєш, що він не помер?

— Зелений лазер, не ніж, не вогнепальна зброя, не отрута, а саме лазер. А хто в нас може придумати винаходи з лазером, до того ж ще й зеленим?

— Іларіон…

— Вірно! Значить, хтось зміг забрати у нього його винахід. Він не смертельний, бо у нього не має смертельних винаходів, що стріляють зеленим лазером. 

— Звідки ти це знаєш?

— У мене є база даних всіх Іларіонових приладів. Дуже хороша річ, — Адольф дістав з кишені джинсів телефон. — Зараз я спробую знайти, які пристрої можуть стріляти зеленим лазером, — Після хвилини пошуків, Адольф сказав: — Дев’ять винаходів, з яких лише один ми брали із собою на острів. Ми брали пістолет "Комович", одним словом, цей пристрій випускає зелений лазер, який змушує людей впадати в кому. Гадаю, що вбивця (я не знаю, як його назвати. Бо, якщо подумати, він не вбивав) використав саме цей винахід. Треба перевірити чи він не зник із сумки.

Адольф пішов до трьох сумок, які він залишив у кутку біля автопортрета демона Ігоря. Він оглянув їх та сказав:

— Немає сумки! Пане мере, скільки сумок я ніс?

— Ну-у-у, — Жасмин задумався, — брате мій, я не звертав увагу на твої елегантні сумки.

— Значить у мене є два варіанти: або я забув сумку на кораблі, або хтось украв її. Але я можу сказати точно, що хтось із вас скористався "Комовичем"!

Всі застигли у невимовному шокові, але, після двох хвилин мовчання, Альчеста із захопленням сказала:

— З тебе хороший детектив! Раніше ви з Іларіоном здавалися якимись дітьми: один створює ніби то якісь нереальні винаходи, а інший їх ламає.

— Ти не вірила, що винаходи працюють?

— Авжеж не вірила! Я ж ніколи не бачила їх у дії! Мені думалося, що це ваші якісь ігри. Але потім я дізналася, що Іларіон геній, а зараз ще й ти починаєш потроху проявляти свою геніальність.

— Дякую, — Адольф почервонів.

— Так шо нам робить? — запитав худорлявий чоловік.

— Правильне запитання. Мені потрібно дізнатися про вас більше, тому зараз усі разом сідаємо за стіл і знайомимось.

Усі послухались Адольфа. 

— Спочатку познайомимось: нехай кожен назве своє прізвище, ім'я, по батькові, — Адольф подивився на Альчесту й сказав: — Ти можеш не називати. Я тобі довіряю, тому ти поза підозрою.

— Круто!

— Будеш мені допомагати вести справу, — Адольф обвів кожного поглядом. — Давайте, я слухаю.

— Як я вже казав, браття мої, мене звати Пасенюк Жасмин Єгорович — мер багатогранного острова Тваймаст.

— Поліщук Вася, — сказав худорлявий чоловік із короткостриженим волоссям.

— А по батькові?

— Петрович.

— Я Кобилянська Анастасія Сергіївна, — сказала дівчина з довгим чорним волоссям, яке вона перебирала пальцями. Було видно, що вона сильно нервує.

— А ви? — Адольф подивився на молодого хлопця, який був середньої статури та мав зачіску “безлад”, назва якої говорить сама за себе. У його руках був блокнот, у який він щось старанно записував.

— Пастернак Андрій Володимирович, приємно познайомитися!

— Що ви записуєте?

— Події, — Андрій повеселішав, — які щойно сталися.

— Для чого?

— Як для чого!? З цього ж можна написати непоганий детектив!

— Ви письменник?

— Так.

— О-о-о-о, — Адольф зацікавився Андрієм. — Ви пишете свої твори під псевдонімом? Бо я ваше ім'я раніше не чув.

— Я використовую своє справжнє ім'я. А ви про мене раніше не чули, бо я просто ще не публікував свої твори.

— Чому?

— Ну-у-у, — Андрію соромно про це говорити, — я просто боюся звертатися до видавництв. Мені не хочеться їм писати, бо, по-перше, я боюся, що їм не сподобаються мої твори, по-друге, я боюся спілкуватися з людьми.

— Боїтеся? Так ви ж зараз зі мною нормально спілкуєтесь.

— Ну-у-у, бо зараз мені аж захотілось говорити.

— Добре, я це зрозумів, але як ви хочете стати впізнаваним письменником?

— В мене є план: все життя писати твори, а потім померти. Після смерті, мої рукописи помітять і я стану відомим.

— Дуже гівняний план.

— Я знаю, — Андрій похмурнішав.

Адольф сидів і думав, хочу сказати, що в нього це добре виходить робити.

— Я знаю!

— Що знаєш? — Альчеста очікувала геніальні думки.

— Надалі я буду звертатися до вас всіх на ви, а до Андрія на ти.

— То ти про це так довго думав!? — Альчеста думала, що з неї Адольф знущається.

— Так.

— Ну ти мене дивуєш. Ти ж щойно був, як професійний детектив! Ти маєш про справу думати!