Розділ 23. Пригода починається

Тваймаст мав щось не фотогенічний вигляд. Там, де по ідеї мав би бути причал, були три прогнивші дошки, а біля них висів на двох довгих палицях шмат білої тканини, на якому писалося: "Вітаємо у Тваймасті!"

Третина острова була покрита піском, на якому валялося дуже багато сміття. А інші частини острова були загороджені просто величезним парканом, ні, правильніше сказати стіною. Вона чимось нагадувала стіну в Наштайні, що розділяла Божественний та Адрухівський райони. З одного боку вона була огидна, але ми ще не знаємо, яка вона з іншої сторони.

— І ось це Тваймаст!? — обурено запитав Адольф. Він очікував чогось більшого.

— Чесно кажучи, я зараз вперше бачу цей острів, — сказав капітан. — Як я зрозумів, це місце не з найкращих.

— Це ще м'яко сказано.

Коли вони вже пришвартувалися, до них вийшов повненький чоловік в піджачку. За іронією долі, він мав лисину, бо всі ж повненькі чоловіки в піджачку мають лисини.

— Радий вас вітати, мої браття та панове! — почав він свою урочисту промову. — Мене звати Пасенюк Жасмин Єгорович — мер цього прекрасного та благородного острова Тваймаст. Як я можу, мої браття, до вас звертатися?

— Іларіон, — сказав, як не дивно, Захарович, — а це Адольф.

— Дуже приємно, — підтримав розмову Адольф.

— Мої дорогі браття, скажіть, будь ласка, причину вашого почесного та такого неочікуваного приїзду.

— А нас сюди запросили, — Іларіон дістав з кишені листа із, як не дивно, запрошенням. 

— Дуже неочікувано, браття мої, що і вас запросили, — Жасмин навіть не читав листа, тільки глянув на нього. — Я, мої браття, гадав, що таку вишукану вечірку влаштовують тільки для постійних жителів нашого атмосферного острова.

— Тобто запросили нас і…

— Вибачте що перебиваю, — сказав капітан корабля, — але мені час вирушати. Заберіть негайно свої речі!

— Забираємо, — сказав Іларіон, а потім звернувся до Адольфа: — Можеш усе позабирати? А я поки поспілкуюся з мером.

— Добре, — Адольф побіг по речі в каюту.

— Чи не секрет, браття мої, звідки ви прибули до нашого почесного Тваймасту?

— З Наштайну.

— Наштайн… — Жасмин задумався. Він, можливо, згадував якісь приємні моменти, бо у нього була усмішка аж до вух. — Прекрасне та незвичайне місце. Я там, браття мої, бував.

— Справді? Коли?

— Та от, браття мої, ясного першого червня приїжджав у ваше першосортне місто. Там я, браття мої, разом зі своїми браттями, святкував найкраще свято, що проводилося першого червня.

— Ви бували на Божественній вулиці?

— Так.

Поки вони розмовляли, Адольф вже встиг забрати речі та спускався з лайнера.

— Нам потрібно поспішати, браття мої! Через кілька хвилин захід розпочнеться. Тому ходімо, я вас відведу до престижного та античного будинку, де й буде проводитися незрівнянна вечірка.

Жасмин повів наших героїв. Перетнувши височенний паркан, виявилося, що все ж таки Тваймаст не такий нікчемний, як здавалося на перший погляд. Всередині острів був просто прекрасним: мальовничі дерева, різнобарвні квіти, та навіть будиночки вписуються у цю красу. Всього налічувалося близько двадцяти домів. Хоча всі вони були побудовані із червоного дерева, все ж таки будинки відрізнялися своїм дизайном. одноповерховий дім, у якому проводилася вечірка, мав (трішки) готичний стиль. Від нього віяла якась моторошна енергетика. Таке відчуття, що ти знаходишся біля закинутого будинку. Можливо, у цьому винна відсутність вікон. Але наших героїв це не зупиняло.

— Ну що ж, браття мої, заходимо всередину.

Вони це й зробили. Коли наші герої відчинили двометрові двері, перед ними красувався класицистський дизайн із шикарною люстрою. Біля того дизайну вже веселилися повним ходом чотири людини, якщо просте стояння сумних, несерйозних та незрозумілих облич можна назвати веселощами.

— Всім доброго та прекрасного дня бажаю вам, браття мої! Я Жасмин — мер цього чудесного та шляхетного острова Тваймаст.

— Добрего дня! — озвався якийсь худий та короткострижений чоловік. — То се все ви налаштували?

— Ні, браття мої, я всього лиш почесний гість, як і ви.

— То що за чоловічок ото всьо поробив?

— Не знаю, браття, можливо, він ще з'явиться потім. Але я пропоную не чекати його, а почати нашу найдивовижнішу вечірку!

Вечірка почалася: всі знову ж таки стояли як вкопані із дуже сірим спектром емоцій на обличчі. Наші герої подумали познайомитися з іншими гостями. Це буде легко, бо гостей всього-на-всього чотири.

Іларіон з Адольфом підійшли до панянки з білим волоссям, яке було довжиною 45 сантиметрів.

— Добрий день! — сказав Іларіон незнайомці.

— Добрий! — відповіла панянка та розвернулась до наших героїв.

— Ти!? — Адольф дуже здивувався. Перед нашими героями стояла Альчеста.

— Не очікувала я вас тут побачити.

— Ми, якщо чесно, теж, — сказав Іларіон та щось зніяковів. — Вибач мені!

— Ой, заткнися ти вже! Ну скільки ж можна просити вибачення!? Я ж сказала, що все це в минулому. У мене тепер життя почалося з чистого аркуша.

— То ти тут живеш? — запитав Адольф, а Іларіон, опустивши голову, стояв мовчазний.

— Так, переїхала після нашої останньої зустрічі.

— Якщо ти вже починаєш все спочатку, то, можливо, ми зможемо стати друзями?

— Звичайно станемо, бо я ж не просто так вам залишила свій номер телефону, — Альчеста подивилася на Іларіона, — але тільки тоді, коли він вже перестане просити вибачення. Я вже й тоді його наслухалася вдосталь.

— Я більше не буду, обіцяю! — Іларіон відразу ж повеселішав.

— Дивись но мені!

— А ти винахідниця?

— Що? — Альчеста не розуміла до чого веде Іларіон.

— Ну як що? Якщо ти тут, то ти маєш бути винахідницею.

— У сенсі?

— Він каже про те, що це ж з'їзд винахідників. Тобто, тут мають зібратися відомі винахідники, — відповів Адольф.

— Який ще збіса з'їзд? Це хіба ж не…