Розділ 20. Дівчина, що викрала винаходи

— Хто? — Адольф був спантеличений.

— Це моя дівчина, — Іларіон пильно дивився на Ірину, а та, у свою чергу, посміхалася.

— Дівчина!? А чого я про неї не знаю?

— А чого ти маєш її знати?

— Я ж все про тебе знаю!

— Справді? — Іларіон трішки здивувався. — Ти навіть знаєш як звати мою матір?

— Звісно! Її звати Олена, у неї день народження четвертого листопада. У твого батька Петра день народження восьмого грудня.

— Звідки ти це все знаєш? — Іларіон вже не трішки здивувався.

— Легко! Я ж за тобою слідкую! Я знаю твоїх близьких, куди ти йдеш, що ти майструєш, куди ти витрачаєш свої гроші. А у твоєму домі…

— Гей! — Ірина перебила Адольфа. — Взагалі-то ще я тут знаходжуся!

— А, точно! Дякую, що нагадала! — Адольф повернувся до Іларіона й сказав: — Так коли ви познайомилися?

— Чотири дні тому.

— Це тоді, коли ти хотів випробувати "Апробацію"?

— Так! А звідки ти…

Іларіон ще не встиг договорити, а в нього й Адольфа вже встигли запустити димову бомбу. Знаходячись у сірому диму, наші герої впали непритомні.

Першим прокинувся Іларіон. Він побачив, що був прив'язаний до Адольфа спиною до спини. Вони були зв'язані зеленою павутиною, що окутувала їх від грудей до живота. Перед Іларіоном стояла Ірина, яка сказала:

— Ну що, вже прокинувся? 

— Що це все означає? — Іларіон нічого не розумів.

— Ти ще не зрозумів? Я викрала всі твої винаходи для того, щоб наша організація злодіїв процвітала.

— Ти мене зрадила! — Іларіон розгнівався. — Я ж тебе кохав! 

— Кохав!? — Ірина розсміялася. — Я себе всю тобі віддавала! А ти? Ти все там майстрував свої винаходи, а зі мною ти взагалі мало часу проводив!

— Я не розумію…

— Не розумієш!? Ти мене не впізнав!? Ти ж мені раніше казав, що ніколи мене не забудеш!!!

— Я не вірю… — Іларіон був здивовано-сумний. — Альчесто — це ти?

— Нарешті допетрав!

— Що!? — у діалог вліз Адольф, який щойно прокинувся. — Тобто, твоя теперішня дівчина — це твоя минула дівчина.

— Виходить… — Іларіону не вірив, що це все трапилося з ним.

— Ого! Тут все так закручено, що паршиві романи курять у сторонці! — Адольфа сильно розвеселили такі події. — З цього можна написати непогану романтику! Тільки ще назву придумати… — після тридцяти секунд роздумів, Адольф сказав: — "Я закохався в її двічі", або ж "Моя теперішня дівчина — минула дівчина". Знаю, звучить тупо, але, якщо все це продавати як жіночий роман, то будемо заробляти великі гроші. Я не можу зрозуміти, чому всі кажуть: "Якщо це жіночий роман, то воно відразу ж низькосортне"? Хіба жіночі романи не можуть бути хорошими? І взагалі, чому їх називають жіночими романами? Хіба чоловіки їх не читають? Я люблю читати жіночі романи, наприклад…

— Заткнись! — крикнула Ірина, ні, правильніше казати Альчеста. Вона розгнівано подивилася на Іларіона та сказала: — І ти й сюди його притягнув! Ти ще тоді мені все про нього розказував, то він тебе переміг, то пристрій твій зламав, то ще щось! А зараз, як ні в чому не бувало, він тобі допомагає повернути твої винаходи, ви ж були ворогами!

— Ой! Це довга історія… — сказав Іларіон.

— Що ж то за історія? Тільки щойно дізнався, що в Україні легалізовані одностатеві шлюби?

— Що ти верзеш!? — Іларіон почервонів.

— Та як ви мене вже дістали! Все, я це не витримую!

Зла Альчеста зайшла в ліфт та спустилася на шостий поверх. 

— Треба діяти! — рішуче сказав Іларіон.

— Треба, — Адольф підтримав ідею Іларіона. — Але як?

— В мене в кишені знаходиться "Роз'їджувач, свіжий", він нам допоможе позбутися павутини.

— Більше в нас нічого не залишилося?

— Ну ще в нас є "Малювач 3000", але він зараз ніяк не допоможе, а "Захищувач, хороший" ще не перезарядився.

— Зрозуміло. Значить діставай ту кислоту.

— Я не зможу, — з присмаком суму сказав Іларіон. — Мої руки не дістають кишені, тому прийдеться тобі.

— Я спробую, але якщо Альчеста підніметься сюди?

— Я буду її відволікати.

— Якщо так, то…

Адольф не договорив, йому завадив звук ліфта, з якого вийшла Альчеста.

— Я повернулась! — вона прийшла вже не такою злою. — На чому ми зупинилися?

— На тому, що ти мене зрадила! — грізно сказав Іларіон.

— Я зрадила!? — Альчеста розсміялася. — Як я можу зрадити людину, яка мені ніхто! — Альчестин гнів повертався. Тим часом Адольф старався дістати "Роз'їджувач, свіжий" з кишені Адольфа.

— Як ніхто!? Ми ж з тобою зустрічалися!

— І що? Вже цілих два чи три місяці пройшло, якщо не більше!

— Все одно я буду стояти на своєму! Ти краще дай відповідь, будь ласка, на мої два запитання. Перше: звідки ти дізналась де я живу? Я ж переїхав! Та друге: коли ти стала керівником організації злодіїв?

— Добре, відповім. Перше: це було приблизно тиждень тому, у нас справи йшли не дуже добре. Ті бісові добродії нам все заважають, заважають і заважають! Так от, сидячи у своєму кабінеті…

— Поверсі, — Іларіон виправив Альчесту.

— Те саме! Сидівши у своєму кабінеті та дивлячись через вікно на краєвиди Найштайну, я побачила на небі надпис: "Іларіон найкращий! Його найкраща домівка знаходиться за адлесою: вул. Лесі Українки, 458". Я відразу ж зрозуміла, що то йдеться про тебе. Я згадала всі ті винаходи, що ти створював. Я зрозуміла, що їх нашій організації не вистачає, а вони б могли стати переломним моментом у боротьбі проти організації добродіїв. Якби не цей напис, я б нічого цього не робила.

— Звідки ти зрозуміла, що це саме про мене пише? Це міг би бути будь-який інший Іларіон!

— По-перше, я не знаю жодної людини, окрім тебе, з іменем Іларіон. По-друге, тільки ти міг написати "за адлесою", а не за адресою.

— Добре, із цим ми розібралися. Але я хочу ще дещо запитати. Який ще напис? — Іларіон не розумів.

— Його ж створив твій винахід, коли ми… — Адольф заткнувся, бо зрозумів, що інколи краще помовчати.