Розділ 14. Вірш

Іларіон тримав за руку Ірину, яка була вбрана в жовту сукню. Вони весело бігали поміж кульбаб та співали. Пісня була про якусь там молоду вовчицю. Стомившись, вони упали на землю стомленні та радісні. Іларіон дивився Ірині в очі. Він бачив у них неземну блакить, що охоплювала небо. Іларіон кохав Ірину, а вона кохала його. Раптом нізвідки почала лунати пісня в жанрі метал.

Іларіон прокинувся і зрозумів, що до нього хтось дзвонить. Він узяв свій смартфон, телефонує Ірина.

— Алло, — сказав заспано Іларіон.

— Привіт! Ти спав? — голос Ірини був дзвінкий та веселий.

— Так, — Іларіон позіхнув

— Вибач.

— Та нічого страшного, рибко. Що ти хотіла?

— Слухай, сьогодні не вийде зустрітися в мене вдома. Можливо, давай я відразу приїду до тебе.

— Краще спочатку прогуляємося, а потім поїдемо до мене.

— Я не проти. А куди підемо?

— Можемо Адрухівським районом прогулятися. Він такий гарний!

— Справді? Я ніколи там не бувала.

— Як це так? Живучи в Наштайні, ти ніколи не бувала в найрослинішій та найкрасивішій місцевості не тільки міста, а і світу?

— За тиждень важко перерити весь Наштайн.

— Ти тут тільки тиждень? Чому ти мені це не казала?

— Бо ти не питав.

— Логічно.

— То на яку годину ми там зустрічаємось?

— Чи підходить тобі о десятій?

— Уже десята, — Ірина хіхікнула.

— О дванадцятій?

— Підходить.

— Ну гаразд, бувай!

— Бувай!

Після розмови з Іриною, Іларіон збадьорився. Роздивившись свою кімнату, він помітив, що на столі, де він заснув, лежить листок та ручка. На листку був написаний вірш. Іларіон навіть не пам’ятає, як його писав. Він взагалі майже не пам’ятає вчорашній день, ну хоча б не пам’ятає, що було після 18:00. Іларіон почав читати вірш:

Я — твоє вічне кохання,

Ти — моя остання надія.

Без тебе життя — страждання.

Без тебе душа моя мліє.

Я — твоє непереборне бажання,

Ти — моя прекрасная мрія.

Для мене твоє мовчання —

Це нестерпна й кривава затія.

Твої прекрасні й глибокії очі,

Як ясного неба блакить.

Твоє довге волосся дівоче

Загоє все, що болить.

Твої червоні, гарячії губи

Розпалять вогонь серця мого.

Твої ніжні, пестливії руки

Не допустять злого нічого.

Наше, Ірино, кохання

Ніколи не згасне, ти знай!

Ти зняла із мене страждання,

Коли…

Вірш був не дописаний. Після прочитання, Іларіон сказав: “Як на перший раз, у мене ще добре вийшло. Ну я ще не буду показувати цей вірш Ірині. Знову якось нап’юся та напишу ще кращий!”