Розділ 12. Дівчина

Уже цілий тиждень Іларіону сняться кошмари про те, як він ненавмисно вистрілив у себе своїм винаходом та потрапив у жахіття. І щоночі він у своєму жахітті проходить через жахіття. Звучить так собі, але інакше не скажеш. Захарович дуже добре пам’ятає свою розмову з батьком, після якої Іларіон почав щодня телефонувати до свого тата.

За цей час майже нічого не змінилося, якщо не враховувати Іларіонову душевну легкість. Захарович так само створював винаходи, а Адольф їх ламав. Щоправда, Іларіон не завжди створював якісь нові пристрої, а просто брав старі із підвалу. Ну це й логічно, бо кількість пристроїв, які не схожі на попередні, збільшується, а от нових ідей для винаходів стає все менше.

Іларіон прокинувся з думкою, що сьогодні все буде інакше. Хоча він так щодня каже. Захарович придумав пристрій, який поставить на коліна всіх: Адольфа і… і… і вистачить. Для Захаровича важливо, щоб Адольф схвально поставився до його винаходів. Це стало його головною метою в цьому житті. Іларіон поклацав телефон, почистив зуби, помився, поїв, а потім він знову взявся створювати винахід. Який? Я не знаю, бо він прикрив усі вікна шторами так, що взагалі нічого не видно.

Сьогодні Божественна вулиця процвітає. Якісь там чиновники вирішили там відзначити свято, яке вони самі придумали. Тепер кожного першого червня святкується Міжнародний день Азарова М. И., Бабійчука О. Ґ., Хорєва. О. Й., Сала С. Ь., Пасенюка Ж. Є.,…(Перечислення ще сотні чиновників)… Яреми У. Й., Ємця Георгія Гендальфовича. Назва цього свята навіть не влізе в одну сторінку календаря, потрібно щонайменше п’ять сторінок. Щоправда, потрібно було якесь там незнайоме свято скасувати, воно називалося Міжнародний день захисту дітей. Чиновники подумали: “Навіщо ж дітям захищатись, від кого? Навіть якщо треба, то хай захищаються в будь-який день, а не в спеціально відведений”.

Як дивно, що серед зграй чиновників, повій, шахраїв, безхатьків, алкоголіків, вбивць був Іларіон. Він ходив поміж забруднених барів та борделів. Іларіон щось шукав, але я не знаю, що саме. Відмовивши десяткам дівчат та хлопців легкої поведінки та пройшовши бар “Надія”, він повернув наліво й зайшов у якийсь темний закуток. Іларіон роздивився темну та смердючу місцину, але він нічого не побачив, окрім сплячого безхатька. Іларіону це на користь. Він дістав якийсь пристрій, що схожий на вибухівку, під назвою “Апробація”. Іларіон заховав цей винахід у смітнику та швидко пішов звідти. Коли він вийшов із тієї темряви, Іларіон пішов у парк до статуї Ісуса. Він сів на лавку та вийняв із кишені пульт дистанційного керування. У нього все ж таки ще є надія, що Адольф його не потривожить. Іларіон роздивився навколо, але він нікого не побачив, окрім якоїсь дівчини. Головне, щоб не було Адольфа. Коли він хотів натиснути на кнопку, до нього підійшла панянка, яка була поруч, та сказала:

— Привіт! Можна познайомитись?

Іларіон спочатку закляк, бо він просто зачарувався красою цієї дівчини. Вона мала довге біляве волосся, яке мало довжину приблизно 45 см. Зріст панянки сягав 172,45 см. Її очі мали колір неба, що заглиблювалося у яскраву блакить у сонячний, безхмарний день. Також у неї були брови, рот, вії та вуха. Іларіон їй відповів:

— Вибачте, але я в послугах повії не зацікавлений.

— Чому відразу повії? — обурено запитала дівчина. — Хіба я не можу просто прогулюватися парком та знайомитися з красивими чоловіками?

— Якщо ви тут не працюєте, то нахіба вам тут гуляти? — запитав Іларіон. Він мав рацію, бо, гуляючи цією вулицею, будь-кого можуть зґвалтувати, вбити, обікрасти. Дивно, що Іларіон ще цілий. Ну а чиновникам начхати, у них охорона.

— А ви тут працюєте? — усміхнулася панянка.

— Ні.

— А чому ж ви тут бродите?

— Хороше запитання, — Іларіон удруге закохався.

— Так що ж, познайомимось? — панянка сіла біля Іларіона.

— Звичайно! Іларіон, а як вас звати?

— Ірина, — вона підсунулась ближче до Іларіона та прошепотіла: — Можливо, ви не проти сходити в ресторан?

— Не проти, але, звичайно, не тут. Пропоную піти в ресторан “Амофелі”» — це найпрестижніший ресторан у всьому світі. Він знаходиться на вулиці Вільгельмській, доволі недалеко.

— Ви так мені описали ресторан, ніби я, живучи в Наштайні, про нього ніколи не чула. Мені це подобається, ходімо!

Вони пішли до ресторану. Як дивно, що ніякий безхатько, вбивця чи грабіжник до них не причепився. Можливо, вони всі поховалися від чиновників.

Іларіон був переповнений коханням, тримаючи Ірину за руку. Він навіть забув про свій винахід, бо зараз для нього весь світ — Ірина.

Уже вечоріло, усіх чиновників позабирали їх охоронці. Я навіть не знав, що можна напитися аж настільки. Тільки но всі багатющі гості роз’їхались, уся вулиця почала жити звичним життям. Один безхатько, шукаючи хоча б щось, пішов обшукувати смітник, у якому Іларіон заховав свій винахід. Коли він відкрив кришку смітника, безхатько побачив обличчя, що дивилося прямо йому в очі. Раптом помийний незнайомець наскочив на бомжа та крикнув:

— Що, Іларіоне, не очікував?

— Який збіса Іларіон? — безпритульний розпереживався.

— Ти не Іларіон?! Ну тоді вибач. Усе, біжи!

Безхатько втік від незнайомця. Ну я думаю, що ви зрозуміли хто це такий.

Адольф ще до того, як Іларіон прийшов на Божественну вулицю, заліз у смітник і вичікував. На щастя, Іларіон, коли розміщував свій винахід у схованку Адольфа, не помітив тіло свого ворога. Поки Захарович ішов до парку, Адольф встиг зламати “Апробацію”. Далі він очікував Іларіона. Він же ж мав перевірити винахід, коли нічого не спрацювало! Але йому щось перешкодило піти до пристрою. Адольф почав думати, що Іларіона обікрали, побили та ще щось там зробили. Але переживання швидко розвіялись, бо Іларіон усе ж таки Захарович, він має багато крутих приладів. Не дочекавшись Іларіона, Адольф пішов додому митися.