Розділ 11. Телефонна розмова

Лежачи на ліжку разом зі Степаном, Іларіон розумів, що він усе ж не до кінця позбувся своїх страхів. Що бабуся його любить найбільше за всіх, він знав та вірив. Хоча були маленькі сумніви, але після перебування в тому бісовому кошмарі, Іларіон був на сто відсотків впевнений у бабусиній любові. А от за смерті мами та Остапа він себе почав винити трішки менше, але все ж таки відчував вину. Не так перед ними, як перед батьком. Іларіон думав: “Як мій тато має мене любити, якщо я винен у смерті його сина та дружини? А якщо навіть не винен, то, напевно, мій батько вважає, що в цьому є і моя провина”.

Тато, Іларіон давно з ним не спілкувався, не дзвонив, не писав, і взагалі, не проявляв жодної ознаки життя.

— Можливо, час нарешті мені подзвонити до нього.

Іларіон подивився по сторонах, шукаючи телефон. Виявилося, телефону не було близько біля нього, тому він вирішив полежати. Після десяти хвилин лежання, він наважився встати та піти шукати телефон. На щастя, Іларіон знайшов його на столі. Він повернувся до ліжка та почав шукати номер батька серед інших номерів. Пошуки пройшли швидко, бо в Іларіона там від сили п’ятнадцять контактів. Після довгих вагань, він усе ж таки подзвонив.

Перший гудок.

— Не хвилюйся, усе буде добре.

Другий гудок.

— Чому ж ти не береш?

Третій гудок.

— Де ж ти ходиш?

Четвертий гудок.

— Так довго…

П’ятий, шостий, сьомий, восьмий, дев’ятий та десятий гудки.

— Будь ласка, не бери. Я хочу перенести цю розмову.

Його батько так і не взяв трубку.

Іларіону стало легше, він не був готовий щось зараз говорити, це було спонтанне рішення подзвонити. Іларіон лежав на ліжку та майже заснув, але раптом його телефон задзвонив. То був батько Іларіона.

— Що робити? Що робити? — Іларіон запанікував. — Заспокойся. Зараз ти поговориш із батьком і все буде добре.

Іларіон усе ж таки наважився.

— Алло. Це ти, Іларіоне? — Іларіон почув голос батька з динаміку телефона.

— П-п-привіт, так, це я, — Іларіон був наляканий та знервований.

— Справді? Я думав, що ти вже здох, ха-ха-ха, — тато Іларіона сміявся. — Як же, ваша величносте, ви наважились подзвонити до такого простолюдина, як ваш батько?

Іларіон мовчав.

— Чому ти мовчиш? Уперше за стільки років ти подзвонив до свого батька й не знаєш, що сказати?

— Я м-маю з тобою про дещо поговорити.

— Ти там якийсь наляканий сидиш, чи що? Щось сталося?

— Я хочу поговорити про маму і брата.

— Я, тебе уважно слухаю, — тато Захаровича посерйознішав.

Після довгого мовчання, батько Іларіона, якого звати Петро, почув, як його син плаче.

— Вибач! — крикнув Іларіон. — Я, я, я винен у їх смерті! Якби не я, то вони були б живі! Вибач!

— Ти що таке говориш? — Петро був здивований, що його син таке каже. — Ти ні в чому не винен! Чому ти так вважаєш?

— Якби я не народився, то мама була б жива!

— Заткнись! — Петро крикнув у відповідь на Іларіонові крики. — Це неправда! Знаєш, твоя мама була готова пожертвувати своїм життям, тільки для того, щоб ти існував на цім світі. Це вона і зробила. І ти ще маєш нахабство таке говорити?! Нам лікар казав, що ті пологи можуть стати летальними через травму, яку вона отримала при ДТП. У нас був вибір, або ти втрачаєш життя, або вона. Ми довго радились і вона сказала, що буде народжувати. Це її вибір. Він ніяк не впливає на те, як я і твоя мама, яка на небесах, любимо тебе. Вона пожертвувала собою не для того, щоб ти тут себе в чомусь винив, а для того, що ти міг радісно прожити своє життя!

— Справді?

— Так! Сину, хіба ти цього не розумієш?

Іларіон мовчав. Через дві хвилини він сказав:

— А як же ж мій брат? Хіба немає там і моєї вини?

— Він був п’яний! Я йому казав, щоб Остап сидів у дома й нікуди не їхав, але ж ти його впертого знаєш, а ще й коли він п’яний, то взагалі йому нічого не доведеш. Та і взагалі, він не так по тебе хотів їхати, як по алкоголь. Не знаю, де він хотів його взяти, але він мені казав, що хоче поїхати по алкоголь на його день народження, яке мало відбутися наступного дня, та заразом тебе забере. Я його не пускав, але, коли я пішов уже спати, Остап поїхав. У цьому винен тільки він. Я тебе в цьому не винню, гадаю, Остап також.

— Тато! — Іларіон плакав. — Я тебе люблю. Вибач, що я до тебе не дзвонив, я думав, що ти вважаєш мене винним у їх смертях.

— Звичайно ж ні! Я тебе любив, люблю і завжди буду любити, — щокою Петра полились сльози.

Наступні п’ять хвилин вони просто плакали, а потім Петро сказав:

— Як твої справи?

Цілу ніч вони обоє витратили на розмову. Іларіон розказав про все, що він робив, що відчував, розповів також і про Адольфа, але свої винаходи він не згадував. Їхня розмова закінчилась позитивними емоціями та фразами: “Я тебе люблю”.