Розділ 7. Зоопарк

Іларіон, після попередньої подорожі до Англії, був сам не свій. Він почав пити. Кожного дня Захарович випивав п’ять літрів алкогольних напоїв. Іларіон вдома майже не був, а вештався всякими тавернами. Він витрачав свої, точніше, бабусині гроші тільки на випивку, а не на свої крутезні винаходи. Це було вже занадто…

Після чергової пиятики, Іларіон усе ж таки згадав розташування свого дому. Він зайшов у будинок напідпитку, тримаючи в руках пляшку вина в руці. Іларіон увімкнув світло на кухні. Він помітив на столі якусь записку. Іларіон узяв її, на ній не писалося від кого вона, там було лише послання Іларіону:

“Привіт, Іларіоне! Що з тобою сталося? Ти ж створював такі неймовірні та чудернацькі винаходи, які ніхто не міг зрозуміти. Майже ніхто. Хіба тобі подобається бухати у всяких тавернах? Хіба не краще створювати те, що ти любиш? Хіба твоя бабуся хотіла, щоб ти витрачав усі свої гроші на алкоголь? Вона хотіла, щоб ці гроші пішли на твої винаходи, бабуся хотіла, щоб твоєю працею та твоїми пристроями пишалась уся планета, а також і вона сама. Ти ж не хочеш розчарувати її?”

Іларіона сильно вразили ці слова, після них він проплакав усю ніч. На ранок він уже закінчив рюмсати та пішов дивитися телевізор. Він перемикав канали, шукаючи якусь комедійну телепередачу, та натрапив на якесь пізнавальне шоу про тварин. У голові Іларіона зародилась ідея…

“Зоопарк святого Гавриїла Івановича” — це, можливо, найкращий зоопарк не тільки в Наштайні, а й у всьому світі. Там найбільша різноманітність тварин: кролики, гекони, тигри, павуки, отруйні зебри, комарі-арахнофоби, тигри вегетаріанці та інші.

Іларіон сидів на лаві в парку, цього разу він не п’яний, а тверезо-веселий. Він сюди прийшов, щоб випробувати свій неповторний, неперевершений, найкращий, елегантний, могутній винахід. Але наразі Іларіон шукав очима когось серед людей. Після довгих пошуків, він помітив людину, у якої руки були сковані зеленою павутиною. Звичайно, це був Адольф, який ховався серед люду, щоб його не побачив Іларіон.

— Адольфе, не ховайся, я тебе знайшов! — крикнув Іларіон, не соромлячись сторонніх поглядів.

Адольф підійшов до Іларіона, з ним привітався (без рук, бо руки сковані) та сів на лавку.

— Як ти мене побачив? — запитав Адольф.

— Тебе важко не побачити, коли до тебе приклеєна ця павутина, — усміхнувся Іларіон.

— Та я її не можу зняти!

— Ну то й добре, мені хоча б легше буде.

— Не забувай, що в мене ще ноги вільні, — усміхнувся Адольф.

— Вже ні, — Іларіон дістав винахід, що випускає павутину, та вистрілив у ноги Адольфа. Тепер у нього ще й ноги сковані.

— Ах ти ж!

— Гей, помовчи! Чи ти вже не хочеш, щоб я розказував про свій новий винахід?

— Звичайно не хочу!

— В сенсі ти не хочеш? Ти ж завжди з радістю вислуховував мої історії!

— Та ніколи не було такого! Я завжди нудився під час твоїх розповідей.

— Ну то я не буду тобі нічого більше розказувати! — образився Іларіон.

— Ні-ні-ні! Розповідай, я так недолуго пожартував. Я тебе завжди уважно, з посмішкою на обличчі слухаю.

— Після прочитання одного листа, про який я тобі не розповім.

— Тобі хтось признався в коханні?

— Не перебивай!

— Уже й пожартувати не можна.

— Отже, я зрозумів, що треба кидати пити та створювати винаходи. Тому я ввімкнув телевізор, щоб знайти якусь ідею, і знайшов. Тоді по каналу “Неймовірні споглядання на тварин” показувалось пізнавальне шоу про тварин, як не дивно. Вони сиділи в клітках, ці тварини були нещасні. Чому вони в клітках? Бо вони дурніші, ніж ми. Мій пристрій, — Іларіон дістав знову якийсь пульт із кнопкою. Таке враження, що над дизайном він не заморочується. Справді, як не пульт із кнопкою та антеною, так іграшковий пістолет. Він ще щось знає, окрім пультів та пістолетів? Вибачте за перебивання, але треба ж і над виглядом самого пристрою теж попрацювати, — “Розумовувач 300 IQ” зможе виправити всю ситуацію. Він зробить тварин розумними, як ми. Можливо, хоча б тоді люди перестануть над ними знущатися.

Адольф уважно та серйозно слухав Іларіона, а коли дослухав, то сказав:

— Я тебе розумію. Мені самому не подобаються всі ці знущання з тварин, тому і я також не люблю зоопарки. Але зрозумій, якщо вони порозумнішають, то зможуть знищити всіх людей.

— Чому? Звідки тобі знати?!

— Подумай, ти даси їм розум, але ж не душу, серце, почуття. Якби нами керував лише розум, то ми не були б так технологічно розвинені, ми були б мертві духовно. Розум, звичайно ж, потрібен, але він має бути в гармонії з усім іншим. У тварин немає кохання, вони тільки розмножуються задля продовження роду. Ніякого кохання, бо це ж логічно. Коли тварини порозумнішають, то почнуть вбивати та саджати в клітки людей, бо ми над ними знущаємося. Ніякого від них сумління, бо це ж логічно. Твої домашні улюбленці підуть проти тебе, навіть якщо ти їх любив та не кривдив. Вони протистоять тим, хто становить їм конкуренцію в цьому світі, бо це ж логічно. Тому подумай, чи потрібно тваринам давати розум?

— Ні, — похмуро сказав Іларіон. — Але забувати про них не можна!

— Я з тобою погоджуюсь. Більшість людей роблять із себе богів, тому вони дозволяють собі знущатися з тварин. — сказав Адольф, а потім додав: — А тепер давай знімай із мене павутину.

— Чому б це раптом?!

— Будь ласка.

— Ні!

— Ти хочеш мене залишити скованим, так само як залишають тварин замкнених у клітках?

— Не хочу! Але ж я не можу тебе просто так відпустити!

— Чому?

— Ти ж мій ворог!

— І що з того?

— Я ж тебе стільки разів хотів спіймати, і тепер я це зробив. Хіба я можу просто так тебе відпустити?

— Можеш.

— Ні!

— Ти хочеш приносити мені страждання? Ти хочеш, щоб я поволі помирав? Ти хочеш позбавити мене свободи? Тоді я буду відчувати нестерпний біль: я буду сумувати за нормальним життям, я буду поволі втрачати себе, а також я втрачу можливість бачитись із рідними. Ти знаєш, як же боляче сумувати за рідними? — Адольф ходив по гострому лезу, по дуже гострому лезу. — Ти ж знаєш. І ти хочеш, щоб я через ці муки також пройшов?