Розділ 6. Двоюрідна правда

Оксана передала для Іларіона всі свої гроші, вона в заповіті написала: «Своєму єдиному кровному та улюбленому внуку Іларіону Захаровичу віддаю всі свої гроші. Я надіюсь, що за допомогою них, мій онук зможе створити винахід, який визнає вся планета. І знай, щоб ти не робив, щоб ти не створив, яким би не був твій шлях, я все одно буду тебе любити. Завжди». Іларіон тоді не так звертав увагу на заповіт, як на Адольфа. Чому він знаходився в маєтку бабусі Захаровича? Як виявилося, Адольф також вписаний у заповіт, йому дістався самий маєток. Оксана в заповіті написала таке: «Свій маєток, а також усе, що в прибите до нього цвяхами, я передаю Мельнику Адольфу Алуїсовичу, парубку що був мені не рідний, але я ставилась до нього, як до свого внука». Іларіон був спантеличений.

Через чотири дні Іларіон Захарович мав летіти додому, а наразі він не міг зрозуміти, що Адольф забув у маєтку, а також чому бабуся вписала його в заповіт. Після довгих роздумів, він придумав план.

Іларіон сидів у Гайд-парку, він милувався природою, таких красивих парків не було навіть Наштайні. Ні, усе ж таки там є Адрухівський район, який є одним суцільним парком, що красивіший за всі парки Великої Британії. Та все ж таки Гайд-парк не пасе задніх. Іларіон дістав свій новий винахід, що був простою шкіряною рукавицею, на яку Захарович поналіплював всякі метали, дроти, кнопку, фарби рожевої додав. Цей винахід нічого не робив, але він не потрібен для того, щоб захопити весь світ, а потрібен для дечого іншого.

Іларіон надягнув ту рукавицю та проговорив текст, який він заучував цілих десять хвилин:

— Я, Іларіон Захарович, за допомогою свого «Гіперзвукового гіперудару» зможу захопити весь світ! Після того як я натисну цю кнопку, гіперзвукова хвиля всіх знесе, усе зламає і так далі!

Тільки но Іларіон захотів натиснути кнопку, до нього підбіг Адольф, що був у костюмі куща, та зламав ту рукавицю.

— Ого! Адольфе? Я не очікував, що ти з’явишся! — награно сказав Захарович.

— На цей раз я знову виграв! — сказав Адольф, знімаючи своє маскування.

— Не зовсім, — Іларіон дістав із кишені свій інший винахід, що був схожий на водяний пістолет. Натиснувши на кнопку, винахід вистрілив зеленою павутиною, яка потрапила на руки Адольфа та скувала їх.

— Я не очікував, що ти аж до такого додумаєшся, — засміявся Адольф.

— Зараз не до сміху. Присядь, я хочу з тобою серйозно поговорити.

Адольф сів на лавку, очікуючи початку серйозної розмови.

— Чому ти був у маєтку моєї бабусі Оксани, а також чому вона тебе вписала в заповіт? — запитав Іларіон.

— Все дуже просто! Тому що Оксана моя бабуся.

— Як таке може бути!? Я її єдиний онук! — кричав Іларіон.

— Так-так, ти кровний онук, а я духовний.

— Що ти верзеш?

— Ти глухий чи ти забудькуватий? Що Оксана в заповіті написала?

— Що тобі передає маєток!

— Ну то само собою. Але вона написала таке: «Свій маєток, а також усе, що в ньому знаходиться, я передаю Мельнику Адольфу Алуїсовичу, парубку що був мені не рідний, але я ставилась до нього, як до свого внука». Тепер ти зрозумів?

— Та вже сам скажи! Бо я нічого не розумію!

— Вона не моя рідна бабуся! Оксана просто вийшла заміж за мого дідуся. Це було тоді, коли моя рідна бабуся вже як п’ять років назад померла.

— Виходить, що той англієць — це твій рідний дід?

— Його звати Джейк, і так, він мій дід.

— Так ти англієць?

— Мама українка, а тато англієць. Я народився та все своє життя провів в Україні, тому ні, я українець.

— А чому ж мені бабуся про тебе нічого не казала?

— Звідки мені знати? Можливо, вона не хотіла, щоб ти знав, що в неї з’явився кращий внук, ніж ти.

— Твої жарти не смішні. Я поставлю останнє питання. Чи любила тебе моя бабуся?

— Ну якщо вона передала мені маєток у спадок, то вона мене, можливо любила, — усміхнувся Адольф. — У тебе питання такі безглузді! Звичайно Оксана мене любила! Вона до мене щотижня телефонувала, перекидала мені гроші, відправляла подарунки на свята. Як же я за нею сумую.

Іларіон сидів розгублений, він не знав, як реагувати на все те, що сказав Адольф.

— Ну то, двоюрідний братику, зніми з мене цю дурнувату павутину! Я на всі твої питання відповів, — сказав Адольф.

— Ех ні, — усміхнувся Іларіон, дістаючи пристрій, що був схожий на телевізійний пульт, — я ще маю протестувати свій новий винахід “Пристрій, який я створював 5 годин”.

— Навіщо воно тобі?

— Бо я на нього свій дорогоцінний час витратив! — Іларіон рознервувався. — Я цілу ніч цей пристрій майстрував, щоб якось відійти від того факту, що моя бабуся тебе вписала в спадок! Я, щоб його створити, розтринькав десять тисяч гривень! І мені його ще після цього не перевіряти?

— Чого ти нервуєш?

— Бо, виявляється, ти мій “двоюрідний брат”! Бабуся про тебе нічого не казала, а вона тебе любила, як свого внука! І…

— Та заспокойся ти вже! Не сказала, так не сказала. Просто прийми цей факт і живи далі своїм життям.

— Ти зараз серйозно?

— Серйозно!

— Заткнися ти!

— І все? Більше нічого не скажеш? Міг би хоча б якось розгорнуто мені заперечити, а то наказав заткнутися і ніби я тебе взяв та послухав.

— Мене це дістало! — крикнув Іларіон та пішов у кущі. Після п’яти хвилин очікування Адольфом Іларіона, той нарешті повернувся.

— Куди ти ходив?

— Я ходив заспокоюватись. Дозволь мені просто розказати про пристрій і застосувати його.

— Дозволяю

— “Пристрій, який я створював 5 годин” може розкласти будь-що на атоми. Він наймогутніший винахід з усіх тих, що я створював. Я знищу Біг-Бен, бо я можу це зробити.

— Тебе ж за таке посадять! — крикнув Адольф.

— Ти мене так бісиш, що я тебе розщепив би на атоми! Але я ж не такий звір, щоб убивати людину. Тому мовчки слухай мене уважно, весь люд навколо такий дурний, що не вірить в існування таких пристроїв, які я створюю. Вони просто не повірять, що Біг-Бен міг просто розщепитися на атоми, а ще більше вони не повірять, що це було зроблено за допомогою пристрою, який схожий на простий пульт від телевізора. У мої винаходи вірять тільки ти, я і моя бабуся.