Розділ 5. Пригода в літаку

Англія — це одна з найкрасивіших країн, яка має чудову історію, красиві міста й багатющі культурні традиції. Також в Англії проживає багато заможних бабусь. Тому й не дивно, що там живе Іларіонова багата бабуся Оксана, вірніше жила, бо, на жаль, вона вже майже як тиждень тому померла. Іларіон про це дізнався тільки два дні тому, а сьогодні він уже сидить у літаку, прямуючи до Лондона. Захарович летить не на її похорон, бо він уже відбувся чотири дні тому, а щоб забрати свою частину спадщини. Не думайте, що Іларіон туди летить тільки заради грошей, бо, якщо він раніше дізнався б про її смерть, він був би присутній на похороні. Захарович свою бабусю любив усім серцем, а вона його також любила. Іларіон про Оксану ніколи не забував та щотижня до неї дзвонив. Але от цього тижня він вирішив не дзвонити.

Одного разу Оксана познайомилася з одним англійцем, коли він розгублено ходив парком у Наштайні. Англієць заблукав та не знав, як йому повернутися додому. Він підійшов до Оксани та запитав дорогу до вулиці Лесі Українки. На жаль, англієць пам’ятав тільки назву вулиці, а номер будинку ні. Оксана тоді його водила всією вулицею, поки він не впізнав свій будинок. Щоб ви розуміли, вулиця Лесі Українки ду-у-у-же велика, вона є найбільшою у всьому світі. Поки вони йшли дорогою, то встигли познайомитися, англієць розповів, що він приїхав в Україну на заробітки, бо в Англії мало платять. П’ятдесяти п’яти річна бабуся Іларіона встигла закохатися вдруге. Тоді в них усе закрутилося, перше побачення, друге, третє, весілля, а потім і переїзд до Англії. Виявилося, що він мільйонер, тому не ясно, чому він приїздив до України. Коли Оксані було 63 роки, англієць помер, йому тоді було 70 років. Увесь його спадок передався Оксані.

Іларіонове сидіння розміщується біля вікна, недалеко від туалету. Біля нього сидить якийсь чоловік у смішному різнокольоровому циліндрі, також на ньому рожеві окуляри, червоний клоунський ніс та чорний плащ, від якого віяло серйозністю.

Іларіон не міг посидіти спокійно, він дуже хотів випробувати свій новий винахід, але він не знав кому про нього розповісти. Іларіон дістав із кишені телефон, щоб хоча б написати про свій новий винахід Адольфу. Іларіон тільки но захотів це зробити, але чоловік, що сидів біля нього, забрав його телефон.

— Що ви робите? — запитав Іларіон.

— А ти мене не впізнав? — запитав чоловік і зняв із себе окуляри, клоунський ніс та капелюх. — Це ж я, Адольф!

— Ти мене й тут дістав! — крикнув Іларіон.

Почувши крики, провідниця підійшла до Захаровича й Адольфа та запитала:

— У вас усе гаразд?

— Так, усе в нас добре, — відповів Адольф та віддав телефон Захаровичу, — вибачте, ми будемо тихіше.

Провідниця пішла, а Адольф в Іларіона запитав:

— То що, розкажеш про свій неперевершений винахід, який знову буде заважати всім жити?

— Звичайно! — Іларіон дістав із сумки роутер, знову, — Я його назвав «Амінокислотна група». Цей пристрій схожий на «Альдегідну групу», але робить дещо інше. Він також створює радіохвилі, але вони на цей раз показують на всіх пристроях, що можуть виводити зображення на екран, напис: «Вічна пам’ять бабусі Оксані, що мене любила та ніколи мене не забувала. Я тебе також не забуду, ніколи».

— Зворушливо, мені аж перехотілося знищувати твій винахід. Але хіба радіохвилі не подіють негативно на літак?

— Не знаю, але всі пристрої, на які подіяла «Амінокислотна група», уже не зможуть працювати.

— А цей пристрій також знищується тільки тоді, коли скажеш секретне слово?

— Ні, його можна ламати. Ніяка радіохвиля, після його поломки, не з’явиться.

— Якщо так, то мені потрібно його знищити.

— Ні!

— Я тебе розумію, але зрозумій і ти мене. Я не хочу, щоб телефони всіх цих людей, а також і наші, зламалися. До того ж цей твій пристрій може вивести з ладу авіаційне обладнання, а я ще вмирати не хочу.

— Але…

Іларіон не встиг закінчити речення, а Адольф уже встиг дістати молоток та розтрощити «Амінокислотну групу». Провідниця все це побачила, тому вона підійшла до них та запитала в Адольфа:

— Що ви робите?

— Цей чоловік знищує мою власність! — сказав Іларіон.

— Це правда?

— Я робив це тільки заради безпеки! — відповів Адольф.

— Вибачте, але я мушу покликати охорону.

— У літаках буває охорона? — здивувався Адольф.

— Звичайно.

Поки провідниця пішла по охорону, Адольф побіг у туалет, у якому він закрився. Коли охоронці прийшли та сказали йому виходити звідти, він сказав, щоб зачекали. Вони почекали десять хвилин, а потім почали виламувати двері, коли охоронці їх виламали, то Адольфа вже там не було.

Провідниця підійшла до Іларіона та сказала:

— Вибачте, що один із пасажирів так погано поводився. Наша компанія відшкодує завдані вам збитки.

Увесь наступний шлях Іларіон Захарович сидів спокійно та роздумував: «Як Адольф зміг втекти з літака? У нього парашут був? Але й тут Адольф мені завадив! Він мене всюди може знайти».

Іларіон Захарович сидів у маєтку своєї бабусі та чекав, коли нотаріус почне читати заповіт. Він був не сам, ще чекали, коли почнуть озвучувати заповіт, друг Оксани, дві служниці, ще хтось, кого Іларіон не знав, й Адольф…