Розділ 4. Ресторан "Арнетіко"

“Арнетіко” — це найпрестижніший та найкращий ресторан не тільки Наштайну, а і всієї України! Щоправда, я вам збрехав, є більш престижні і кращі ресторани. Але він усе ж таки також хороший. Там збираються багаті бізнесмени, актори, музиканти, письменники та винахідники, які були не найкращими у своїй справі. Одним словом, він є найгіршим серед найкращих, або ж найкращим серед нормальних ресторанів. Тому й не дивно, що за одним столиком біля вікна сидів Іларіон Захарович, бо, по-перше, до найкращих ресторанів йому далеко їхати, а по-друге, їхню найкращість він ненавидить. 

Він, як завжди, був одягнений у свій білий халат, а під халатом був піджак. На ньому також красувався величезний циліндр. У такому прикиді Захарович був схожий на справжнього аристократа в білому халаті.

Схоже, Іларіон щось або когось чекав, бо я не можу по-іншому пояснити його нервове вдивляння на годинник. До нього підійшов офіціант, який носив чорні накладні вуса, які взагалі не підозріло були схожі на Вільгельмові.

— Добрий день, що будете замовляти? — запитав офіціант.

— Я буду апельсиновий сік, — Іларіон дивився офіціанту в очі, — але, коли ви принесете сік, присядеш біля мене, Адольфе. І тільки но спробуй щось мені туди підмішати!

— Я ж не якесь сміття, щоб тобі щось підмішувати. Мені більше подобається працювати кулаками та мозком.

Адольф, усміхаючись, пішов, а через дві хвилини повернувся з двома склянками апельсинового соку та без накладних вусів. Він сів за стіл та запитав:

— Звідки ти дізнався, що я замаскувався під офіціанта?

— Просто ти надів вуса, — Іларіон ображено подивився на Адольфа, — що були на моєму другові Вільгельмові! Я вважав, що він мій справжній друг, а не якесь дурне маскування! Вільгельмові вуса я ніколи не забуду!

— Ой-ой-ой, уже я тобі всі твої почуття образив. Якийсь незнайомець, з яким ти тільки кілька годин розмовляв, уже для тебе встиг стати найкращим другом.

— Він мене розумів та співчував мені! — крикнув Іларіон.

— Ти ж розумієш, що то просто маскування, а не людина? То, можливо, ти просто захопився мною, — усміхнувся Адольф.

— І ще б чого! Ти просто лиходій, що хоче моїми почуттями гратися!

— Лиходій каже, що я лиходій, — усміхнувся Адольф. — Ти нічого не переплутав?

— А як тебе по іншому назвати, якщо ти знову надягнув Вільгельмові вуса задля того, щоб ще більше з мене познущатися!?

— У мене просто немає грошей на нові вуса, не то що в тебе, ти завжди маєш гроші.

— Уже не маю, — сумно стало Іларіону, — якщо мій новий винахід не спрацює або хтось, на ім’я Адольф, його зламає, то я стану банкрутом.

— Так, якщо в тебе немає грошей, навіщо ти пішов у ресторан, який є найдорожчим серед дешевих?

— Щоби протестувати свій новий зловісний винахід. Логічно ж?

— У дешевший ресторан не можна було піти?

— Не можна, бо тут сталася болісна для мене подія.

— Знову історія?

— Знову історія.

— Розповідай, я слухаю.

— Я захотів влаштувати побачення для моєї дівчини, ми просто тоді посварилися, а я так хотів попросити вибачення перед нею. Вона під час сварки мені сказала, що я нестерпний, байдужий до неї, забудькуватий та вже більше її не кохаю! Ти можеш собі це уявити?

— Я не можу зрозуміти, як вона тобі це не сказала ще на другий день вашого знайомства? — Адольф усміхнувся.

— Ха-ха-ха, як смішно! — саркастично сказав Іларіон.

— Вибач, що перебив, продовжуй.

— Отже, я їй запропонував влаштувати побачення. Вона мені на це відповіла: “Ага, добре…” Ну якщо добре, то добре. Я прийшов у цей ресторан та чекав її, Чекав годину, дві, три, а її так і не було на горизонті. Отож я почав до неї дзвонити, а вона не відповідала, хоча гудки йшли! Я побіг злий додому, щоб запитати в неї чому вона не прийшла. І от, приходжу додому, гукаю її, а відповіді так і не чую. Оглядаючи увесь будинок, я знайшов на столі на кухні записку. Там писалося, що вона мене кидає… Вона написала, що вже більше не хоче мене знати!

— Ой-ой-ой, ну це жорстоко.

— Атож! Тому я створив свій пристрій “Альдегідна група”. Він…

— Що то за назва така? — перебив його Адольф.

— У підручнику з хімії 10 клас побачив це словосполучення. Усе, не перебивай! Мій винахід, — Іларіон дістав зі своєї кишені щось схоже на роутер, — створює радіохвилю, що робить усю їжу, у зоні його ураження, несмачною. Радіус дії: один кілометр.

— І до чого тут історія твого нещасного кохання? Ну я ще б зрозумів би, якби ти зробив якийсь “Закохувач” або “Розлучувач”. А то створив пристрій, що робить їжу несмачною, а забиваєш мені баки історією про твою дівчину!

— Тут усе пов’язано!

— І як?

— У той день, коли я чекав у цьому ресторані свою прекрасну Альчесту, я собі замовив бургер, що був просто гидким! Той бургер не дає мені спокою! Як можна зробити щось аж настільки несмачне?

— Ну тепер логічно. То вже можна його ламати? — Адольф дістав молоток.

— Ні, не можна. Коли ти його зламаєш, то він наостанок випустить радіохвилю, що матиме в десять разів більший радіус дії. Тоді ти програєш. — Іларіон сидів задуманий, а потім додав: — Його можна вивести з ладу тільки тоді, коли сказати секретне слово.

— Що то за слово?

— Ти думаєш, що я розкажу?

— Будь ласка!

— Ні!

Вони обоє цілу годину сиділи, дивлячись один одному в очі. Але тут раптово Адольф сказав:

— Ти не проти зіграти в одну гру?

— Що за гра?

— Бліцопитування. Я тобі поставлю пару питань, а ти маєш якнайшвидше на них відповісти.

— Ти мене зацікавив.

— То ж починаємо?

— Так.

— Що п’ють корови?

— Воду.

— Яка найдовша річка в Україні?

— Дніпро.

— Скільки мені років?

— 28.

— Як звати твого найкращого друга?

— Степан.

— Яке секретне слово?

— Парабола.

Пристрій, що лежав на столі, вибухнув. Іларіон зрозумів, що його обдурив Адольф.