Розділ 1. Знайомство

Життя — це гра, а ти в ньому — Іларіон. До чого це я? Ця історія розповідає про такого-сякого Іларіона Захаровича. Він проживав у досить великому та красивому будинку. Такі молоді хлопці як він (а йому приблизно 30 з гаком років) точно не можуть самі собі придбати такий дім, тому залишаються два варіанти: Іларіон узяв житло під іпотеку або ж він просто винаймає цей будинок. Але ж я ще ніколи не бачив, щоб такі будинки хтось здавав в оренду. Є багато припущень, але точної відповіді я вам не дам, бо попросту не знаю.

Поки я тут розмовляв не на тему, Іларіон прокричав:

— Ще один готовий!

Це може вам здатися нерозумним вигуком, але ви не знаєте чим займається Іларіон. Він зайнятий майструванням. Чого? Винаходів. Вам може здатися, що це якесь не серйозне заняття, але ви просто не бачили його шедевральні пристрої. Я також не бачив.

Сьогодні ми зможемо узріти справжню неперевершеність розуму Іларіона. Він щойно закінчив створювати пристрій, що був схожий на банку рожевої фарби з прикрученим до неї пропелером. Поставивши його в центрі кімнати, Захарович почав знову майструвати такий самий винахід.

Раптом у двері його будинку постукали. Роздратований Іларіон вийшов із кімнати та крикнув:

— Хто там стукає? Не заважайте ви мені створювати винаходи, що захоплять світ!

— Добрий день! — глухо почувся голос з-за дверей. — Відкрийте двері, будь ласка!

— Нащо?

— Е-е-е, вам пакунок.

— Який ще такий пакунок?

— А мені звідки знати?! — крикнув голос, а потім, заспокоївшись, промовив: — Я поштовий кур’єр. Вам прийшла посилка. Вас же звати Іларіон Захарович, правильно?

— Так, ви праві. Але я не пригадую, щоб щось замовляв.

— Ну я не знаю, що у вас там. Давайте ви просто розпишетесь і заберете посилку, бо мені ще потрібно сотню пакунків рознести, — голос був дуже нетерплячим.

— Ну-у-у, — Іларіон задумався. — Зрозумів! Можливо, це якась дрібничка з Китаю. Поки вони приїдуть, то вже забудеш, що щось замовляв.

— І не кажіть. Давайте якнайшвидше розрахуємося і я піду.

— Зачекайте, а я маю ще щось доплачувати?

— Ні-ні-ні! Усе вже оплачено! Вам просто потрібно розписатися.

— Оплачено? Ну то це добре.

Тільки но Іларіон Захарович відчинив двері, його одразу ж ударили по щоці. Від такої несподіванки він упав на землю.

— Оце так кур’єри поводяться з клієнтами? — сказав Іларіон, встаючи із землі.

— Який ще кур’єр? — сказав чоловік, а потім увійшов у будинок Іларіона. — Відколи в Олександрівської пошти з’явилися кур’єри?

— А якщо ти кур’єр якоїсь іншої пошти?

— Хіба в нас є ще якісь пошти?

— Народпошта.

— А нормальні?

— Немає.

— Отож-бо.

— Ну із цим питанням ми розібралися, залишилося ще одне. Хто ти такий і що ти від мене хочеш?

— Ти мене не впізнаєш?

— Ну-у-у, — Іларіон уважно роздивлявся незваного гостя. — Худорлявий, нігті на правій руці погано доглянуті, малюсінькі вуха…

— Ох, уже прям такі малі! У мене нормальні вуха!

— Кучеряве волосся, як у мене, але в тебе коротше. І ще футболка з якимось рок-гуртом. Отже, ти недоглянутий бовдур, що не має смаку.

— Чому відразу бовдур?!

— Бо б’єш, не познайомившись!

— А що я мав зробити? Просто увійти і сказати: “Привіт! Я такий-то такий! Давай я зламаю те-то й ще щось та піду собі”. Так я мав зробити?

— Ти правий, це якось по-дурному. Так хто ти?

— Ти серйозно мене не впізнаєш?! — обурився чоловік.

— Схожий на Адольфа. Ти такий же молодий, — Іларіон ще раз подивився на молодого чоловіка (приблизно 28 років, 7 місяців і 2 години), — але в тебе ще є окуляри, а в нього нема.

— То прикид, щоб тебе надурити! — він зняв окуляри.

— Адольф! Що ти тут робиш?!

— Те що й раніше: хочу перешкодити здійсненню твоїх злих планів.

— Ні, я не про це! Звідки ти знаєш де я живу?

— Так ти ж сам у соцмережах виклав фото свого пристрою, та ще й ти написав таке: «Сьогодні створив новий винахід, тому готуйтеся тремтіти від страху».

— Мені приємно, що ти слідкуєш за моїми соцмережами. Але я тебе не про винахід питаю. Як ти дізнався де я живу?

— В тебе була геолокація прив’язана до світлини.

— Чортова геолокація! Але хоча б ти тепер знаєш мою адресу, а то вже як два тижні знайомі, а ти так і не дізнався моєї адреси.

— Хіба я мав, після нашої бійки, підійти до тебе й запитати: “О, Іларіоне, можеш мені сказати свою адресу, а я до тебе зайду якось…”. Ось так я мав?

— Міг би й так зробити!

— Давай цю тему закриємо, а я почну тебе зупиняти, щоб ти нікому не нашкодив, — сказав Адольф, розминаючи руки.

— В цей раз у тебе нічого не вийде! — Іларіон дістав із кишені свого білого халата, з яким він ніколи не розлучається, наручники і сказав: — Надягай сам, щоб я ще годину не ганявся за тобою.

— Добре, я і сам сьогодні стомлений настільки, що навіть немає сил тобі опиратися. — Адольф узяв наручники та надів їх собі на руки.

— А тепер ходімо я покажу тобі свій прекрасно-неперевершений винахід!

Іларіон з Адольфом пішли до кімнати, у якій створюються найлихіші та найнебезпечніші винаходи.

— Закрий очі! — сказав Іларіон, заходячи всередину кімнати — Я зараз усе тут підготую.

— Добре — Адольф із радістю послухався Захаровича. Заплющивши очі, було чутно, як щось металеве та, можливо, тяжке падає зі столу.

— Можеш відкривати.

Розплющивши очі, Адольф побачив білу кімнату, що була схожа на гараж. Посередині стояла якась річ, яка була накрита тканиною. Іларіон зняв тканину і сказав:

— Представляю свій зловісний винахід під назвою “Зафарбовувач”!

Адольф уважно роздивився винахід, що просто лежав на землі, та промовив:

— Ця банка рожевої фарби з прикрученим до неї пропелером і є твоїм винаходом?

— Тобі що, не подобається? — у голосі Іларіона почулася образа.

— Ні-ні-ні, мені все подобається! — Адольф не хотів ображати Захаровича. — Але чи не занадто примітивна конструкція?