ЛЕБЕДІ СЕРЕД ЛЮДЕЙ

1949 рік

Її звали Лариса. Молода, струнка дівчина 14 років. Із важкою чорнявою косою, що спадала нижче поясу. Жила вона у селищі Чортомлик, що на Дніпропетровщині. Часи тоді були дуже важкі, людям бракувало навіть найнеобхіднішого — їжі. Чоботів Лариса мала одну пару на двох із сестрою. Тому до школи вони ходили по черзі. А щоб ноги на морозі не замерзли, дівчата випарювали їх у гарячій воді, поки вони не почервоніють, а потім хутко обувалися і бігли до школи. Небагато-немало — півтора кілометра пішки. 

Виділяло її з-поміж інших – жага до життя. Попри голод, поношений і не за розміром одяг, очі дівчини завжди світилися. Вроджена непосидючість штовхала її до участі в усіх забавах і заходах, що відбувалися в їхньому та сусідніх селах. 

Лариса була третьою за старшинством у своїй сім’ї. Загалом вісім дітей. Звісно, що батьки були не задоволені донькою, яка замість того, щоб доглядати молодших, займалася громадськими справами.
 На краю сусіднього села був «клуб», де на вихідних проводили танці. Напевно не треба казати, що Лариса усіма можливими шляхами потрапляла туди, щоб насолодитися музикою.

Того дня на ній була пурпурного кольору сукня, із трикутним, скромним вирізом і спідницею нижче колін. Це був одяг її старшої сестри, що фігурою вийшла і вища, і ширша за Ларису. Проте такі недоліки дівчина легко вирішувала ремінцем. Ні сніг, ні дощ не могли змусити усидіти молодицю вдома.

Музика запалювала серця до рухів. Музиканти видавали акорди, наче востаннє в житті. Не стримуючись, Лариса танцювала із подружкою, наскільки вистачало сил. Чим далі, тим частіше подружка оглядалася, де біля стіни, напівприховані тінню, стояли хлопці. Дівчата помітили, що стали предметом особливої уваги двох юнаків. Ті були не набагато старше них самих. Але активних дій ніхто із них не виказував.

***

Володимир увесь вечір не зводив очей із дуету дівчат, що наче дзиги, танцювали у центрі зали. Здавалось і музиканти не змінювали репертуар на щось спокійніше, аби дати молодим тілам виплескати енергію повністю. Та, що змушувала його серце битися частіше, була тендітнішою у парі. Проте така вертка, що її подруга ледь-ледь поспівала за нею. Її очі палали, довга коса трохи розсипалася від жвавих рухів.  Волосся плавними хвилями падало на щоки і шию.

Дівчата помітили, що їх уважно розглядають і переглядаючись, посміювались, час від часу озираючись. Одному з юнаків було шістнадцять, він не був звичним до легких знайомств. Чомусь хлопцеві було дуже важко і соромно. Здається, весь вечір він провів у боротьбі із собою, аби підійти до дівчини. Але кожного разу щось невпинно спиняло його і не давало зробити крок.
Помітивши, що подружки вже зібралися додому, він все ж таки пересилив свій сором і підійшов познайомитися.

Та, що так запала йому в душу, була навіть рада. Її очі дивилися на нього відкрито й підбадьорливо. Володимир запитав дозволу, провести її додому.

То був його максимум за один вечір, увесь шлях до її хати, Володимир мовчав. Лариса, розуміючи, як соромиться хлопець, не змушувала його до розмов. Біля хвіртки він мовчки дочекався,  поки за дівчиною закриються двері і повернув додому.

Із того дня хлопець чекав кожні вихідні, щоб мати можливість поспілкуватися і провести додому Ларису. Вони зустрічались два роки. 

Коли Володимиру виповнилось вісімнадцять, настала його черга заступити на службу. Лариса обіцяла чекати, а він обіцяв, що як тільки повернеться – вони одружаться. І вона чекала коханого. Навіть по клубам більше не ходила. Із листуванням було туго, поштар до  селища просто не доходив. Вона мусила йти у сусіднє, до матері Володимира, щоб отримати звісточку про нього.

Після того як Лариса переступила поріг сімнадцяти років, мати Володимира чомусь перестала передавати вісті від коханого, відмахуючись від неї. Натомість її власна сім’я, наче поставили собі за ціль вижити Ларису із хати.

«Ти вже достатньо доросла, щоб вийти заміж. Ми не мусимо годувати ще один рот, ти повинна мати совість. А твій Володимир, не зрозуміло, повернеться чи ні.»

Тиск сім’ї та бідність зробили своє чорне діло. Через пів року, в одній із мільйонних сварок, Лариса погарячкувала і у серцях пообіцяла матері, що вийде заміж за першого, хто переступить поріг її дому. Вона тут же пошкодувала про сказане, бо не збиралася забувати або зраджувати Володимира, просто сказала згарячу.....Проте слова не пташка....

Буквально через пів години до хати зайшов Василь, хлопець, років на десять старший за дівчину. І який уже робив їй пропозицію раніше, проте отримав відмову. Мати Лариси аж у долоні плеснула від радості.

Лариса аж застигла, не до кінця вірячи, що мати справді виконає свої погрози. Їй було образливо й боляче. Наче в цій сім’ї її ніхто й не любив ніколи.

***

Закінчивши службу, Володимир не чекаючи й дня - завітав до Лариси зі сватами, проте отримав повідомлення від її матері, що дочка вийшла заміж і не живе більше у цьому селищі.

Не треба багато говорити, які відчуття панували у серці хлопця... Він фізично не міг залишатись у тому селищі більше. Не пройшло і місяця, як він повернувся назад на службу, до військового флоту. Перебрався жити до Одеси, шоб продовжити службу. З часом будь-яка біль притупляється, а спогади стираються. З часом Володимир мав і дружину, і двох дітей. Усе його доросле життя прослужив боцманом на кораблі.

Чи згадував Володимир своє перше кохання? 

Напевне, що так, інакше не зробив би того, що зробив...

***

Лариса, після заміжжя, перебралася до хати чоловіка. Василь був суворий, трохи грубий. Він застав у своєму житті ще війну, можливо це зробило його трохи злим і замкненим. Він знав, що дружина з ним не по любові. Напевно то його бісило. І, коли він дозволяв собі чарку чи більше, не цурався підняти на Ларису руку.