ЛАПША проти EVE

Перехід не доводиться вигадувати штучно — він закладений у самому зламі вашої реальної хронології. Міст будується через трагічну крапку реальності — момент аварії та важкої черепно-мозкової травми (ЧМТ).
Герой після польського трилера, війни з рекетом та розриву контрактів в країнах Заідної Європи у 2012 році повертається в Україну. Тут стається аварія. Важка черепно-мозкова травма гасить світло реального світу. Мозок впадає в кому, глибокий ступор — настає той самий «0», абсолютна порожнеча, де реальний час і звична земна біографія зупиняються.
Але в момент цієї порожнечі («0») свідомість інженера-перфекціоніста не зникає. Вона, як чітко структурована цифрова матриця, перехоплюється тими самими таємничими «Хтось» — супертехнологічною расою з всесвіту EVE Online. Його свідомість завантажують у титанову капсулу безсмертного пілота-капсули.

1. Оскільки мозок травмований і реальна пам’ять видає лише спалахи й шматки минулого, об'єктивна космічна реальність EVE Online (нейромережі, бойові дрони, гігантські вантажні кораблі, рекет-корпорації) химерно перемішується в його голові з останніми земними спогадами.Через цей збій пошкодженої пам’яті інженера виникає гротескний переклад космічних термінів на земний жаргон:
   • Космічні бойові дрони-перехоплювачі в його очах стають «літаючими крокодилами».
   • Іржаві, неповороткі вантажні баржі (індастріали) місцевих торговців — «дуже серйозними верблюдами».
   • Іржаві космічні коробки транспортних кораблів — «китайськими маршрутками».
   • Сектори нульової безпеки («Нулі»), де корпорації ведуть криваву війну за ресурси — «джунглями Амазонки».
   • А розбита, напівдика космічна корпорація на краю галактики отримує назву «держава ЛАПША».

Цей хід повністю виправдовує зміну стилів: читач спочатку проходить сувору життєву драму, а потім разом із героєм прокидається в залізній капсулі капсулера, де реальність спотворена травмою :

 Перша міжпланетна напівхолодна війна випалила мене зсередини. Вона не просто забрала сили — вона спустошила мою душу, залишивши замість колишнього бойового запалу лише вихолощену, байдужу порожнечу. Я морально збанкрутів у цьому протистоянні титанів, де людське життя важило менше, ніж космічний пил на обшивці винищувачів. Мені потрібен був перепочинок. Елементарна можливість ковтнути повітря, відновитися і знову набратися сил, яких більше не залишилося.

Але всесвіт (чи ХТОСЬ, чиє ім'я я досі боюся вимовити вголос) вирішив інакше.

Цей ХТОСЬ без моєї згоди перехопив мої думки. По-хазяйськи, владно втрутився в енергетичні потоки моєї свідомості й просто вирвав її з теперішнього моменту, перекинувши, як непотрібну тріску, на тисячоліття вперед.

 Коли я розплющив очі, реальність навколо приголомшила. Велична цивілізація Землі, якою ми її знали, зникла. Від технологічних міст, хмарочосів та імперій залишилися лише жалюгідні крихти, розсипані по знівеченій часом планеті. Світ змінився до невпізнаваності, переформатувався, перехворів і народився заново в абсолютно дикій, химерній політичній формі.

І найабсурдніший жарт цієї долі полягав у тому, що в цьому новому, напівзруйнованому майбутньому я опинився не просто спостерігачем. Моя свідомість зайняла крісло, від якого залежала доля цілого континенту. Я став Президентом ЛАПША — Латино-Американських Приєднаних Штатів Америки. Попереду на мене чекала зовсім інша олімпіада життя.( Олімпіада життя -перший том з циклу книг Беллатрікс  ). Я опинився в майбутньому в ролі якогось Президента-Резидента. А наша з вами історія і сьогодення в тому маренні виглядають Золотою епохою, яку мало хто знає.  Самому смішно, бо не все там розумію — але виправляти майбутній жаргон не буду (прошу вибачення за це). Отже, починаю своє марення оцифровувати писаними словами:

«Я пишу одним пальцем. Дуже повільно. Одним пальцем тільки дітей робити зручно. Нічого — дурник Ленін казав терпіти (це він про свій сифіліс), а порткокрадія навела пошесть "ТЕРПІТЬ" на весь народ. Сімдесят чотири роки терпіли — сифіліс не зник, а про Ляніна мої онуки вже й не знають.

Якась дурепа на компот тюленя використала. Інакше пояснити вищеописане не можу. Пройшло — і вже можу. Треба ж будь-яким методом залучати сторонніх читачів до перегляду мого геніального твору.

Я, Президент Латиноамериканських Приєднаних Штатів Америки, скоро маю зустрітися з Головним Муфлоном аборигенів континенту Європа. І пишу я рукою. Хто там замість мене такі кардинально нові закони на президентському паркані малює? Розберуся й покараю. Що мої агенти неіснуючої держави подумати можуть? Резидент не виходить із запою, раз наказує руками писати. Дотепер ми що — ногами писали?

Невже я такий огидний на вигляд? Порозбігалися всі, а Муфлону хто покаже, де туалет і як ним користуватися? Мене вибрав народ не для того, щоб усіляких муфлонів  по таких закладах водити.

Кидаю країну напризволяще. Іду до вбиральні — порозмірковую над несправедливістю Всесвіту EVE. На серйозніші питання всього вмісту мого шлунка не вистачить. Довго обмірковував і, дійшовши висновку про недосконалість Всесвіту, вийшов із туалету легшим на те, що продумав, і залишив свої роздуми невеликою гіркою вагою 1,4 кг. Не так уже й мало, як для такого несерйозного питання.

 Доведеться все розповісти з тих часів, коли люди були ще людьми, трава — зеленою та їстівною, а впольованого звіра можна було одразу приготувати й з'їсти. Не вірите, що такий період існував? Я також маю сумніви, проте авторитетні дослідники гарантують існування тієї епохи.

 Я також резидент теперішньої розвідки нетеперішньої країни. Якої саме країни, я й сам не знаю — ця посада дісталася мені у спадок . Що я маю робити, які мої функції та обов'язки — усе це втаємничено від мене настільки, що я навіть не намагаюся туди потикатися.