Дута версія попадання в світ EVE Online

Я і моя команда

Загалом гуморист із мене, як із трактора балерина — тобто ніякий. Це дружина в мене ходячий анекдот.  А якщо чесно, то я утримував і її, і дітей. У хаті вона господарка, я давно це прийняв і перебував там на правах гостя. За порогом будинку голова сім'ї вже я, і вона мені підкоряється. Ми з перших днів, як розписалися, так і вирішили, тож досі живемо у мирі та злагоді. Як вона могла звабитися на мене з такою соціальною різницею? Ну, з лиця води не пити, красенем мене не назвеш, але вибором своїм вона не мучилася. Причина не в зовнішності.Може, я й не вельми великого розуму, зате хитрощів у мені — хоч греблю гати. 

Влаштувався на автобазу і всі свої  кревні вклав: купив у китайських товаришів, перевіз і продав перший вантаж. Руками відривали, навіть документів не питали, за дві тисячі. Я цих плат за рік на 20 тисяч доларів прибутку привозив. Чистими, як сльоза.Це те, що в мене на руках залишалося, бо половина заробленого йшла на сім'ю.

Ми перебралися в Задмостки, зняли будинок — око не відірвати, і почали своє будувати. Землю викупив, і ця двадцятка першими траншами пішла. Будинок дерев'яний, з оциліндрованої колоди, справжній карпатський домище — щоб йому порожньо не було. Поки я за кордоном мотаюся, дружина на будівництві командувала, як генерал. Нагорі дві спальні, санвузол і балкон-тераса, щоб повітря жерти; внизу — зал, кабінет, санвузол, господарська спальня та кухня зі їдальнею. Та ще й скляна веранда, наче квітник. Ділянка — хоч у футбол грай. Триста тисяч вклав за два роки, на ті часи — цілий статок. Досі у цьому будинку живемо. Тільки-но нещодавно косметичний ремонт зробили, і все як новеньке. Це був наш медовий місяць, що розтягнувся на роки. Дружина моя і після весілля своїх принад не розгубила, на фітнес і танці ходить.

Тож життя вдалося. Нагромадив чимало. Діти часто бували в гостях. Як бачите, все йшло, як по маслу, і я серйозно розгорнувся. Міг би спробувати стати великим бізнесменом, але це не моє. Не той склад розуму, та й взагалі я ним не вражаю. Але ніколи про це не шкодував. По суті, зайняв ідеальну нішу для такого, як я. Чим і скористався.

Де і хто я

Прокинувся я майже відразу. Підняв руки і з подивом почав розглядати тонкі, рожеві пальці. Точнісінько як у підлітка. Невже це мої руки?— Де я? — пробурмотів, підводячись на ліжку й озираючись.Не те щоб зовсім темно, але й світлим це місце не назвеш. Напівтемрява, скоріше. Пальці та руки розрізняв, та й загалом визнав їх своїми. Новими. Мабуть, я таки загинув і опинився в іншому тілі. Навіть зуби інші.Ще хвилин двадцять пішло на усвідомлення та прийняття нової реальності. Перше, що я зрозумів: я в наметі із синтетики. Світла пляма збоку — схожа на вікно за шторкою. Сиджу на надувному матраці, ковдра сповзла. Але головне — я не один.

Біля входу в намет валяється купою одяг. Я скривився — дружина прищепила мені любов до порядку. Нарешті намацав унизу ущільнення застібки, натиснув і потягнув урозріз. Несподівано вийшло: стінка намету роз'їхалася на дві половинки, і я вибрався назовні. Намет звичайний, чотиримісний, без тамбура. Підвівся, озирнувся і попрямував по мокрій від роси траві до кущів — відлити. Це зараз мене найбільше хвилювало.А щодо самого потрапляння я взагалі не парився. Не до кінця ж здох — потрапив у нове тіло, знову живе. Тільки ось де? Зоряне небо зовсім чуже. Це точно не Земля, та й добре. Більше хвилююся за сім'ю. Зрозуміло, що я подушку безпеки їм залишив пристойну, проживуть, але серце все одно щемить. Трьом старшим дітям купив по квартирі — бзик у мене такий був. Хвилююся за них, але впораються. Погорюють трохи — діти мене любили — але згодом біль вщухне. Ось і в мене так само: поки серце ниє, тисне біль втрати й усвідомлення, що це назавжди, але зовні я спокійний. Зітхнув тільки.Світало. Удалині рожевів хмарочос. Намет стояв біля краю довгої смуги чагарника, що розрісся над яром. Навколо поля, лісів не видно, землі оброблені. Підійшов до межі, потеребив пальцями колосся і здивовано пробурмотів:— Пшениця. Чорт забирай, справжня! Може, ще й Галич десь проявиться...

Прикинувши ситуацію, я оглянув нове тіло під час розминки й зрозумів, що дістався мені знову якийсь худорлявець. Таких зазвичай ботанами називають. Невисокий, від сили метр сімдесят, а то й менше. Але руки та ноги міцні, спина теж. Схоже, хлопець працював, займався важкою фізичною працею і непогано зміцнів. Але все одно дрищ, плечі вузькі. Пощулившись від прохолоди, я знизав плечима і повернувся до намету, навіть закрити його зумів. Майже відразу заснув. Ранок вечора мудріший.

Усе почалося з першими променями сонця. Я прокинувся з відчуттям, наче після добрячої п'янки. Говорити то можу — але з ким? Дивнуваті дерева категорично мовчали й посилали мене на... трихідну екскурсію.Питання вирішилося десь за годинку. Почалося спілкування з моїми сусідами по намету. Спершу вони засипали мене питаннями, витріщаючи очі від подиву, а я, нічого не розуміючи, автоматично відповідав невпопад. Потім у їхніх голосах залунали нервові нотки, а невдовзі й відвертий переляк. Я теж намагався прояснити ситуацію: жестами допитувався, що вони тут роблять і де їхнє керівництво? Тіло, в яке я незрозумілим чином потрапив, продовжувало мене дивувати. Судячи з відчуттів, йому було років шістнадцять, хоча, на мій прискіпливий смак, це був якийсь недоросток.

Ледве встиг поснідати несмачною масою, схожою на пластилін. Не знаю, що воно таке, але досить ситно. Запив усе мізерним запасом води. З вигляду каністри та самого намету ставало ясно, що це аж ніяк не середньовіччя. Та й інверсійні сліди в небі, що з'явилися зранку, лише зміцнили цю думку.

Зрештою, мій супутник — судячи з поведінки, якийсь нишпорка чи слідчий — дістав планшет, а я з непідробною цікавістю стежив за його пальцями. Мої запитання залишалися без відповіді, хлопці лише дивилися на мене з дивним подивом. І що ж далі? Рот сам собою відкрився, коли поруч із наметом плавно завис елегантний апарат обтічної форми.У якомусь гігантському мегаполісі пілот висадив нас на парковці. Поки я, ошелешений, крутив головою на всі боки, цей нишпорка впевнено тягнув мене за руку, тож дорогу я навряд чи запам'ятав. Він про щось переговорив із дівчиною за стійкою, а потім нас зустрів чоловік у білому комбінезоні й проводив до кабінету. Той був би більше схожий на медичний, якби не шість величезних трун-капсул, що вишикувалися вздовж стіни. Одна з них була відкрита, демонструючи валики ложа та м'яке внутрішнє свічення.Мене змусили роздягнутися і лягти всередину. Кришка опустилася. Я залишався при тямі й пролежав так близько п'ятнадцяти хвилин, поки апарат сканував моє нове тіло. Потім мене перевели до центру кімнати, де стояло крісло, над яким нависав дивний ковпак. Неймовірно. Мене посадили туди, зафіксували руки та ноги. Я не чинив опору — інженерний інтерес пересилив страх. Надягли ковпак. Далі було хвилин п'ять дивного, низького гулу. Спалах — і я провалився в повне небуття.Прокинувшись, я почув, як люто сперечаються лікарі. Сперечалися через ціну на завантаження баз мови, писемності та знання чисел.— Ми домовлялися лише про мову! А решту ви самі увімкнули, — обурювався молодий нишпорка.— Гіпнограми стандартні! — відрізав медик. — І взагалі, їх ставити людям з інтелектом нижче за сімдесят одиниць не рекомендується. А у вашого протеже він значно вищий. Добре, що все встало як слід, зараз він отямиться.— І хто ви? — запитав я.