Українські турботи

Дипломатія відчаю та легалізація Чину

"Присягаю всемогучому Богові перед Святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя ні здоров'я, скрізь та повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Нарід і свою Батьківщину Україну. Свідомий великої відповідальности присягаю, як вояк Українського Національного Війська виконувати всі накази своїх начальників слухняно і беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати."

Ця присяга 25 квітня 1945 року у південноавстрійському Фелькермаркті не виникла на порожньому місці. Їй передувала запекла, майже ювелірна дипломатична гра на уламках Третього Райху, що котився у прірву. За місяць до того, 15 березня, держсекретар німецького МЗС А. фон Штеєнгарахт зачитав і передав Павлу Шандрукові декларацію про визнання Українського Національного Комітету (УНК) єдиним представником нашого народу. Того ж дня наказом УНК Шандрука було підвищено до звання генерал-поручника та призначено командувачем Української Національної Армії (УНА) .

Це була легалізація нашого війська. Дивізія «Галичина» офіційно перетворилася на Першу українську дивізію (УД). Під Берліном генерал Петро Дяченко вже поспіхом формував Другу УД із майже двох тисяч стрільців, а до лав УНА вливалися вояки Поліської Січі Тараса Бульби-Боровця та інші розрізнені підрозділи. Ми збирали свої сили докупи в останні хвилини світової пожежі.

Коли 8 травня 1945 року Німеччина капітулювала, для Шандрука розпочалася найважча битва — битва за життя його підлеглих. Дивізія рушила з фронту на Захід: більша частина пішла до австрійського Філлаха під протекцію англійців, менша — до Тамсвега до американців. Сам генерал зі своїм штабом проривається до Мюнхена. Саме там, завдяки заздалегідь підготовленим та переданим британському штабу англомовним документам про УНК та УНА, йому вдається здійснити диво — переконати союзників не видавати українських вояків на розправу Сталіну.

Для мене, як для людини, чий дід і батько пройшли через жорна ОУНівського підпілля, цей чин Шандрука є взірцем того, як треба боротися за своїх людей. Навіть коли програно війну, не можна програвати бій за майбутнє. Не дивно, що вже у 1948 році в тому ж Мюнхені на загальних зборах Наукового товариства імені Шевченка генерала Шандрука обрали дійсним членом Української академії наук в еміграції . Він був не просто військовим — він був інтелектуалом, який зі зброєю та пером у руках вигризав право України на існування.

Сьогодні, у 2026 році, сидячи у своїй квартирі з інвалідністю з 2022 року, я гортаю ці сторінки й бачу вражаючі паралелі. Тоді, у 45-му, Шандрук передавав англомовні меморандуми союзникам, щоб довести, що ми — окрема нація, яка воює за власну волю, а не чиїсь прислужники. Сьогодні наша держава робить те саме на найвищих трибунах світу, доводячи наше право на захист від тієї ж самої московської орди. Кров і Чин моїх предків-ОУНівців, стратегічна логіка моїх польських родичів-генералів і цей запеклий дипломатичний порятунок Шандрука — усе це зійшлося в мені. Минуло понад пів століття, але наш фронт залишається незмінним.

Я продовжую діло своїх предків і хай Бог помогає  моїм потугам.

Для того, щоб зрозуміти, чому у 2025 році 65-річний український пенсіонер-інвалід бере до рук перо замість зброї, варто зазирнути вглиб родинних архівів та генетичної пам'яті. Мій дід, мій батько і я — ми всі пов’язані єдиною, нерозривною ниткою: належністю до ОУН. Цей підпільний іспит на зрілість гартував нашу родину десятиліттями. Проте доля плете дивовижні візерунки, римуючи пласти історії через вищі ешелони військової стратегії. Поки мій рід ніс ОУНівський Чин у підпіллі, наше прізвище відлунювало у кабінетах польського командування — мій далекий родич та однофамілець очолив Генеральний штаб Війська Польського вже у нашому, сучасному пласті історії.

Але історія знає ще один Генеральний штаб, який діяв у тій самій Варшаві, і чий Чин став предтечею нашої сучасної боротьби. Після травневого перевороту 1926 року й повернення до влади маршалка Юзефа Пілсудського українські кола різко посилили військову роботу . У березні 1927-го було організовано Таємний штаб Військового міністерства УНР, а в серпні — Генеральний штаб Армії УНР . І очолив його не хто інший, як генерал Павло Шандрук, який незмінно керував ним упродовж майже десятиліття — з 1927 по 1936 рік.

Тільки вдумайтеся в масштаб цієї прихованої від чужих очей роботи: цей український Генштаб у Варшаві зареєстрував 4 тисячі старшин і 40 тисяч вояків ! Вони уклали детальний план мобілізації на випадок війни за визволення України від більшовиків, створили 70 навчальних груп у самій Польщі, а також мережу військових груп у Чехословаччині, Румунії та Франції . Це була колосальна підпільна армія в екзилі, яка чекала свого часу, щоб знову схрестити мечі з Москвою.

Геополітична сліпота Заходу та хронічні русофільські тенденції тодішніх лідерів — Клемансо, Ллойд-Джорджа та Черчилля — свого часу поховали справу української свободи, відмовивши нам у технічній та медичній допомозі. Про це Шандрук згодом із болем писав у таборі для інтернованих у Каліші. Але навіть після поразки, ставши на чолі Генштабу УНР, а згодом, у квітні 1945-го, очоливши Українську Національну Армію й приймаючи присягу під синьо-жовтим прапором у Фелькермаркті, він не припиняв боротьбу. Його дипломатичний прорив у Мюнхені, коли через англомовні меморандуми вдалося врятувати тисячі вояків Першої української дивізії від сталінських концтаборів, довів: український офіцер б'ється до останнього подиху — і зброєю, і пером.

Сьогодні, у 2026 році, сидячи у своїй квартирі з інвалідністю, я дивлюся на карту Європи через призму цих двох Генеральних штабів. У міжвоєнній Варшаві генерал Шандрук вибудовував таємну стратегію визволення України. У сучасній Варшаві мій родич-однофамілець на чолі польського Генштабу координує безпеку й логістику оборони проти тієї ж самої вікової московської орди. Коло замкнулося. Кров мого роду, Чин моїх предків-ОУНівців та мілітарний спадок Шандрука зійшлися в мені. Минуло століття, змінилися покоління, але наш Генеральний штаб духу залишається незмінним. Ми не маємо права програти цю битву.