СЛОВО честі

Слово - творець і контролер

Що таке обіцянка, дана випадково чи під тиском обставин, знає кожен. У житті бувають такі моменти, коли тільки обіцянка, що прозвучала відкрито, перед очима та при живих свідках, матиме бодай якусь юридичну силу або стане причиною для каральних заходів у разі її невиконання. Про обіцянки чи клятви, які прозвучали без цих умов, згадують лише під час їхнього порушення, та й то тільки припускаючи саму можливість їхнього існування.

Не буду так глибоко залізати в історію рідного краю, бо правду про ті далекі часи нам передають переважно ті «учені» люди, які отримують свій харч зі столів чинних правителів. Яку історію хоче мати правитель — таку «історію» і знаходять «учені історики». Одне для мене добре — я до тих лизоблюдів не належу. Історію я вчив у школі, а вдома батько виставляв правильні акценти для її справжнього розуміння. Минули роки, і я досі дивуюся тому, як батько точно передбачував найбільш імовірний розвиток майбутньої історії Галичини.

Була серед тих розмов і історія можливої війни між Україною та Російською імперією. Назва народу «россияне» тоді ще офіційно ніде не використовувалася, та й не була відома в народі. Москаль усе одно залишався москалем, будь він хоч монгольським ханом. У таких питаннях, як кажуть московити, «без пол-литра водки» не розібратися.

Бажання пити горілку самостійно я не маю, тому повернуся до розуміння історії появи в Галичині такого визначення, як слово «Слово». У нас це означає безсумнівне виконання тих дій, на які накладено свого роду клятву, тобто — залізне «Слово».

Я повернуся до цього трактування нашого слова трохи пізніше. Поки ж зверну вашу увагу на один факт із мого життя, який доволі сильно здивував і ошелешив мене. Несподівано, перед Різдвом 2025 року, в моїй голові, наче пелена розвіялася, і я згадав дуже несподівані обставини свого минулого.

У першу чергу пригадалася та сама таємна розмова тринадцятирічного мене з батьком, у якій він відверто зізнався мені у своєму членстві в ОУН. Минуло рівно 52 роки від тієї бесіди, але я раптом згадав усі найменші дрібниці її перебігу. Те різдвяне прозріння 2025 року було далеко не першою серед незвичних подій мого життя, які, надіюся, не пов'язані безпосередньо з моєю службою. Я опишу ще два випадки, коли порушення даного «Слова» каралося вищими силами. Я знав про існування цих потойбічних «кар», але ніколи не думав, що маю до них якесь відношення. Тепер я серйозно підозрюю, що, можливо, й мав. Хоча досі тішу себе думкою, що все це — лише витівки мого мозку, який людством так до кінця й не вивчений.

Цей другий випадок проявився в моїй пам'яті тоді ж, перед Різдвом. Я досі не впевнений у страшних наслідках можливого порушення даного мені колись Слова.

Сталося це на зламі епох, десь у 1989–1990 роках. Я поїхав у службове відрядження до Костроми транзитом через Москву. Зранку прибув туди, а вже на вечір мав квиток на костромський поїзд. Гуляючи радянською столицею, я уважно озирався довкола, блукаючи проспектом Калініна, аж раптом з розгону налетів на перехожого. Хотів був автоматично вибачитися — і просто онімів. Переді мною на тротуарі стояв мій колишній однокласник Микола.

Німа сцена тривала недовго, після чого ми обоє радісно заголосили на весь проспект. Перехожі навколо ледь не повірили в повітряну тривогу, а ми швиденько опинилися в найближчому кафе. Там, під легкий шум радянського громадського харчування, Микола розповів, що доля закинула його жити й працювати в далекий Казахстан, де він уже встиг одружитися й вирощує сина. Наприкінці розмови він урочисто дав мені галицьке Слово, що найближчим часом обов'язково приїде з родиною до рідної хати в нашому бабиному селі.

(Тут я змушений зробити важливе аналітичне уточнення від 16 квітня 2026 року. Насправді мого однокласника Миколу з рідного села свого часу вигнала ганебна слава крадія. Він поспішно втік з дому, щоб уже на просторах Казахстану продовжувати своє злодійське ремесло. І наша зустріч у Москві була зовсім не випадковою: я перехопив його саме в тому місці проспекту, де найефективніше працювали радянські кишенькові злодії — Микола тоді перебував у Москві на великих кримінальних «гастролях»).

У селі на той момент ще жила моя мати, тому такий далекий приїзд однокласника з сім'єю обов'язково мені б запам'ятався. Але моя пам'ять мовчить — значить, він так і не з'явився на батьківщині. Серце підказує, що це темна історія, підтверджуючи мої найгірші аналітичні висновки. Як стало відомо пізніше, Микола панічно боявся повертатися в Україну, і вже в буремному 1991 році був убитий та похований на чужині.

Майже ціле життя я прожив із цим нещадним, всевладним Словом, навіть не здогадуючись про його існування в мені. Тільки цим своїм повним незнанням я сьогодні бодай трохи виправдовую те страшне, мимовільне спрацювання внутрішнього закону.

Тоді воно вистрілило проти мого рідного брата. Свого часу на моє скромне прохання ніколи не сідати за кермо напідпитку, брат несподівано для мене самого дав мені залізне Слово більше цього не робити.

Минули роки. Я перебував на тривалій роботі в Чехії. Раптом тяжко захворіла наша мати, і її терміново відправили до Києва на детальне обстеження. Лікарі виявили страшний діагноз — рак легені четвертого ступеня. Брат, дізнавшись про це, у суботу приїхав до рідного села. Похмуро обійшов господарство і разом із двома знайомими поїхав недалечко на риболовлю. Як це часто буває, компанії не вистачило банальної «пів літри». Брат самотужки сів за кермо і знайомою польовою дорогою рушив назад до села.

Досі ніхто достеменно не знає, як саме його автомобіль на швидкості опинився на самому дні глибокого відвідного каналу ДРЕС. Витягти його із затопленого салону випадкові свідки змогли, а от урятувати від утоплення — ні.

Ця сумна й трагічна історія назавжди лягла невимовним, важким тягарем на мою душу. На похорон рідної людини з-за кордону я фізично приїхати не встигав, тому там, у Празі, самотньо й мовчки проплакав увесь свій робочий день.