Весілля похресниці

Весілля похресниці

Це весілля стало для мене не просто родинним святом, а справжнім рубежем — початком активного, усвідомленого відновлення всіх моїх життєвих функцій. Тіло, яке свого часу підкосила інвалідність, через залізний внутрішній перфекціонізм знову почало слухатися. Я все життя тримав марку такого собі англійського денді, і тепер, попри статус пенсіонера з інвалідністю з 2022 року, змусив навколишніх дивитися на мене з подивом і повагою. Постава, спокійна логіка в кожному слові, виваженість рухів — я крок за кроком повертав себе самого з хвороби.

Саме весілля — це окремий вид мистецтва, особливо коли воно збирає сотню гостей із трьох областей України, Києва, а на додачу — ще й потужний десант із Франції, Італії та Греції. Географія нашої заробітчанської долі розгорнулася прямо в залі ресторану. З Греції приїхала сестра-близнючка моєї єдиної та неповторної Марічки — вона там на заробітках уже двадцять п’ять років. Приїхала провідати двох своїх доньок і відгуляти на святі. Мама нашої нареченої Христини теж віддала Греції двадцять вісім років життя, а тепер уже в Україні тихо закінчує свій земний термін... Старша моя донька привезла на забаву прабабцю моїх онуків зі старої італійської родини і свекруху, з дідом-італійцем моїх малих.

Організація була на найвищему рівні, але життя все одно знайшло шпарину, щоб кинути мене в епіцентр несподіванки. Посеред забави тамада раптово викликав на сцену хресних батьків молодят. Нам із дружиною довелося прямо на ходу відбиватися від підступних запитань ведучого цього весільного шоу.

І тут мене понесло. Напевно, спрацював той самий давній празький гарт. Замість банальних побажань я видав чистокровний експромт: урочисто заявив на весь зал, що знімаю з себе повноваження хресного батька, бо хочу негайно — і якомога швидше! — отримати нове звання. Звання «Хресного діда».

Ошелешений ведучий на секунду втратив дар мови, а потім запитав:
— І як ви собі уявляєте появу такого чину в історії церкви?

Я, в пориві куражу (а чого мені, власне, соромитися?), випалив:
— Та просто! Беру на руки маму разом із дитям, дитину забирають у мами для подальшого продовження процедури хрещення, повертають маля матері, і я ставлю матір назад на землю!

Весь зал просто вибухнув від реготу. Сто осіб реготали так, що закінчення мого спічу спочатку просто загубилося у хвилях загальних веселощів. Але я не був би собою, якби не додав до свого виступу залізної логіки. Адже на нашій забаві гуляло чимало хресних батьків серед моїх родичів, у похресників яких давно підросли власні малюки. Виходило, що половина залу на цьому весіллі вже й так де-факто носила цей статус — усі вони давно стали поважними Хресними дідами та Хресними бабцями, просто ніхто досі не здогадався оформити це в офіційний чин. Тож я прямо зі сцени привітав їх із ювілейним, акційним отриманням цього високого звання.А на закінчення ошелешив наявністю на забаві і Хресної Прабаби.Ведучий так і не зміг вчасно прийти до тями, і ми з дружиною під шквал аплодисментів із тріумфом повернулися за свій стіл.

Після цього виступу я став місцевою знаменитістю: під час перерв мене постійно зупиняли, знайомили з гостями нареченого й заводили довгі, спокійні розмови. За весь вечір під таку хорошу компанію я непомітно пригубив хіба шість разів по двадцять грамів чистої, білої прозорої — суто для підтримання життєвого тонусу й англійської виправки.

Проте весільний гуркіт не міг заглушити мого внутрішнього сприйняття звуку. Тут укотре далася взнаки моя давня музична освіта — роки, проведені в музичній школі за класом баяна. Моє вухо моментально фіксувало професійну фальш лабухів: вони безсоромно не витримували темп і безжально ламали ритм. Я не втримався і зробив зауваження одному з лабухів. Музиканти й самі швидко зрозуміли свій промах, визнавши неякісну роботу ритм-секції та зайву пиху своєї солістки.

Заспівувачка трохи знизила тональність, але я в той момент лише гірко згадав про власне: у мене половина голосових зв'язок мертві — «подарунок» від непрофесіоналізму лікаря нашої колишньої заводської поліклініки. Тому під час загального співу та запальних коломийок я просто мовчав, слухаючи чужу фальш і власну тишу.

Але другою, по-справжньому сумною новиною для нас із нареченою став вкрадений танець. Ми заздалегідь домовилися з моєю похресницею Христиною про спільний вальс. Я так чекав цієї миті! Але безглузда й хаотична програма весільних музикантів принесла нам обом суцільне розчарування. Нам так і не вдалося покружляти в парі під звуки справжнього вальсу. Цей момент вони у нас просто вкрали.

А потім був ще один чоловічий ритуал. Наречений потай підігнав мені пачку цигарок. Ми сховалися з батьком нареченої — французьким спеціалістом на ім’я Рен із Парижа — і з великим задоволенням розтягнули її на цілих шість годин. Курили потроху, з перервами, залишаючи недопалки (під кінець у пачці лишилося всього шість сигарет), і вели класичні високоінтелектуальні розмови під дим гарною українсько-російською мовою. Зауважу - ми обоє  некурящі пенсійники.

Їхній із мамою Христини союз колись у минулому був суто цивільним — громадянським союзом двох сердець, який не потребував офіційних штампів. Потім Рену довелося повернутися в Париж через вимогу його дитини від першого шлюбу, але він офіційно визнав Христину, дав їй своє прізвище і ніколи не цурався батьківства, хоча жодних матеріальних зобов'язань перед нею не мав.

Батько Христини виявився людиною надзвичайно глибокою — збирач старожитностей та антикваріату, а також активний громадський діяч. Під тютюн він так розгорнув мені питання сучасного масонства та його таємного впливу на світові процеси, що кабінети Генеральних штабів із моїх ранкових думок здалися просто дитячим садочком. Ми навіть устигли укласти залізну угоду — обов'язково зустрітися на майбутніх хрестинах дитини Христини.

Я слухав його аналітику і мимохідь згадував, як сама Христина їздила до батька в гості у Париж у 2018 році. Повернувшись, вона з подивом сказала мені: «Та наше занедбане районне містечко — це просто шедевр чистоти порівняно зі станом сьогоднішнього Парижа!». Вона тоді заріклася, що туди більше ні ногою — навіть під дулом пістолета в потилицю не поїде. Французький блиск капітулював перед нашою галицькою охайністю.