Закордонні вояжі

Перша заграниця

В Україні пора дикого капіталізму або, радше, агонії перезрілого брежнєвського соціалізму йшла таки шаленими темпами. Захотілося мені вже й відпочити, і набратися досвіду перетину ГРАНИЦІ. Десь усередині ще жевріли залишки того наївного трепету душі: ніби там, на Заході — омріяна свобода й рівність усіх, мільярдери власноруч роздають допомогу біля вбиралень у бідних районах своєї фінансової імперії тощо. Тьху, забути й розтерти! Дебілізм — то поки що монопольна хвороба росії. Я цим вірусом не заражений... ПРОНЕСЛО. Що ж, почнемо підкорювати Європу. Зачекалася вона доброго господаря. Тож — у похід!

Першою поїздкою за кордон незалежної України стала подорож до Чехії. Про її справжні цілі не здогадувався, напевно, тільки собака, який мирно спав на порозі кабінету митника Чеської Республіки. Особливого бажання їхати я спочатку не мав. Я тоді спокійно працював у ремонтній фірмі й разом із її власником успішно оновлював квартири та студії для львівських митців. Заробляв непогано. Ми з цим фірмачем увесь час підкреслено спілкувалися на «Ви», що виглядало трохи незвично для сторонніх людей. Але раз уже друг попросив мене терміново змінити обстановку довкола себе і трохи розвіятися за границею — я погодився.

Фірмач був щиро здивований і геть не підтримував мого дивного бажання звільнитися й поїхати чорзна-куди. Але мовчки й чесно розрахував мене прямо перед Новим роком, а вже після 7 січня ми на екскурсійному автобусі «Львів — Прага» на повній швидкості мчали дорогами трьох країн.

У Празі нас зустрів родич Валери, і ми дружно пішли оглядати місто. Відчуття було двояким. Я вперше в житті йду по столиці чужої держави, а мені вперто здається, що я блукаю знайомими вулицями рідного Львова. Неприємно вражало тільки надто часте використання іноземцями своєї незрозумілої говірки та їхнє повне нерозуміння моєї мови. Понаїжджали тут, розумієш, і псують мені рідний Львів своєю чеською! Тільки кілька важких тумаків від Валери нарешті повернули мою свідомість до тями й повернули на реальні вулиці Праги. Проте флер Львова не зникав з моєї голови вже ніколи.

Гуляючи Празі, я якось навіть забув, де саме географічно розташоване моє рідне місто. Цей парадокс сумісності вражень раптово розвіявся біля одного чудернацького пам'ятника незрозуміло кому. Монумент міг би вражати своєю величчю, якби всю можливу шляхетність цього архітектурного одоробла не зводив на абсолютний нуль величезний 21-й палець, що з якогось дива виріс прямо на... голові скульптури.

Свій глибокий подив я миттєво висловив «непередаваемым русским языком». Краще б я, звісно, це голосно вигукнув мовою суахілі-вілі, та зробленого вчинку назад по часовій осі вже не повернути. Для непідготовлених малюків дитячого садка окремо роз'яснюю: 21-й палець за всіма законами анатомії міститься акурат між ходулями й ніяк не може у нормального слов'янина вирости на маківці. Роблю єдиний логічний висновок — творець цього дива точно не слов'янин. Та й не ходять справжні слов'яни в диких червоно-буро-малинових штанях та грубих кирзаках. Себе-то ми, батяри, поважаємо!

   Бажання з'ясувати особу цього представника тюркських доісторичних племен різко пішло донизу — Прага вмить відмовила мені в любові. До мене на повній швидкості наближалися дві особи, одягнені в чудернацькі хламиди «тяп-ляпського» ордена тупольєрів. І не це було найтривожнішим. Справжню тривогу викликала їхня активна діяльність руками: вони на ходу витягували вже 22-й палець, тепер уже довгий і дерев'яний. Бігав я в той час більш ніж пристойно, тому кинувся навтьоки з гучним криком:
— Курва твоя мать! Що вам треба?! — задіявши класичну лексику незабутнього галицького способу позначати смертельну небезпеку. Ця вибухова суміш двох подібних мов чомусь додала сили не мені, а моїм затятим догонялам. Та наш дикий забіг на невизначені дистанції раптово перервав родич Валерія — Ярослав. Він щось голосно прокричав тією своєю незрозумілою мені говіркою, і... повний фініш.

  Вирішили питання доволі швидко й мирно. Виявляється, той пам'ятник радянському маршалу-конюху Конєву міська влада якраз вирішила перенести на конезавод відомого чеського підприємця Єжика Пастукса. Це, звісно, страшенно не сподобалося невеликій місцевій громаді палких любителів коней, які й влаштували чергування. Але я на коня геть не схожий — чого мене так палко любити? І на Пастуха — тим більше. Та й зроду не знав, що коней у Європі пасе пастух.

Закінчилася екскурсія кривими й такими рідними вуличками Праги цілком очікувано — невеликою вечіркою в квартирі Ярослава. Було багато тостів і побажань успішно виконати нашу місію — прикрашати Прагу своєю працею. Та найпершим моїм завданням і метою став пошук житла. Завдяки величезній допомозі Ярослава цей етап завершився переїздом у прекрасну трикімнатну квартиру, де я став головним орендарем. Для тих, хто піде моїми слідами у майбутньому, я детально опишу всі тонкощі та специфіку цього процесу.

Життя в еміграції швидко вчить однієї істини: якщо тобі немає де жити, твоя гордість миттєво капітулює перед обставинами. На той момент я опинився буквально на вулиці. Рятувальним колом став Ярослав. Він мав неабиякий вплив на власника фірми-постачальника робочої сили, тому зумів провернути геніальну й абсолютно прагматичну комбінацію, яка влаштовувала всіх.

Умови нашого договору з чеським роботодавцем були прості, але суворі. По-перше, одружений українець отримує житло, яке повністю оплачує фірма, а натомість він самовіддано й безвідмовно працює на цього хазяїна. По-друге, цей самий українець отримує право заселяти у квартиру тих, хто йому до вподоби, збираючи з них символічну плату. По-третє, він має абсолютне, одноосібне право виганяти будь-кого за недостойну поведінку чи порушення тиші. Ну і найголовніший бонус для мене — сам я за проживання не платив жодної крони.

План був бездоганний, окрім однієї дрібниці: я не був одружений у Чехії. Вдома, в Україні, у мене вже була кохана дружина та дві маленькі донечки, заради майбутнього яких я й поїхав світ за очі. Але чеському паперовому всесвіту потрібен був свій штамп тут і зараз. Для української кмітливості це не стало перешкодою — мені швидко підшукали «наречену» для документів. Нею стала закарпатка, яка вже чудово розмовляла чеською мовою і знала місцеві правила гри. Вона мала стати моїм юридичним щитом. Ми прийшли до господаря помешкання, вдало зіграли свої ролі й за 13 тисяч крон зняли розкішну трикімнатну квартиру.