Доросле життя

Військові збори

Входження в суворе доросле життя — ще вчора студента, а сьогодні вже курсанта — відбулося миттєво. Нам спокійно наказали з'явитися наступного ранку на інструктаж: що саме брати з собою на військові збори, а від чого можна сміливо відмовитися. Особливо командування наголошувало на суворій забороні алкоголю. Диваки — та хто ж ті їхні забаганки взагалі збирався виконувати? Їхати поїздом кудись уже геть вільною від науки людиною і не відсвяткувати цю подію? Покажіть мені такого дивака! Я теж не був винятком, тому скромна зелененька пляшечка сорокаградусної радості заздалегідь чекала свого часу в моєму наплічнику.

Уранці друзі та мої «підлеглі» компаньйони дістали добрячої прочуханки за надмірні запаси спиртного, і я показово вилив в унітаз очевидний лишок. Звичка слухатися мене, вироблена за п'ять років навчання, ще трималася, тож ми мовчки посідали на свої місця у вагоні поїзда до Мінська. Шкода, що шлях наш лежав зовсім в інший бік. У Володимирі-Волинському на нас чекали старі, занедбані казарми кадрової танкової дивізії. Оце так так! Нам тільки танків і розвалених колишніх казарм для повного щастя бракувало. А поруч із такими ж «радісними» обличчями стояли колишні студенти якогось факультету Львівського університету. Ми були настільки втішені, що, попри суворі крики й заборони, швиденько повитягали залишки оковитої і просто з горла висушили все до останньої краплі.

Ставши переконаними «тверезниками», ми почали прислухатися до галасливих команд. Викладачі, напевно, уже не вперше бачили такий «ентузазізм» учорашніх студентів, які ще геть не скидалися на курсантів. Їм усе ж вдалося збити ейфорію хмільних і втихомирити войовничість напівтверезих, після чого нас нарешті заштовхали до казарм. Не знаю, як живуть безхатьки, але переконаний, що куди краще за нас. Складалося стійке враження, що ці казарми свого часу взяла штурмом Золота Орда, капітально все всередині розгромила й помчала собі далі. А нам тепер, рівно через п’ятсот років після того штурму, доведеться ліквідовувати ті руйнування під безглузді крики наших колишніх викладачів, а тепер — командирів середньої ланки. Нас розподілили по взводах. Наша група опинилася разом із колишніми студентами зі зварювального виробництва. У тій компанії хлопці вже встигли відслужити в армії, тому все керівництво взводом і відділеннями миттєво перейшло до них. Моя ж група розпорошилася по різних відділеннях. Але нікуди вони від мене не дінуться — позбираю скоро всіх докупи й влаштую чергову прочуханку для самовиховання.

Не любите дискотеку вісімдесятих? Та ні за що не повірю — і матиму цілковиту рацію! Тільки там з’ясовувалися всі заплутані стосунки: від закоханих пар до підліткових кримінальних угруповань. Зазвичай вони не прагнули пролиття крові, хоча траплялися й винятки. На тодішні дискотеки диск-жокеї з боєм діставали найновіші записи світових зірок. Між танцювальними майданчиками в одному місті точилася запекла конкурентна боротьба за відвідувачів. До цієї битви вже тоді долучалися банди місцевої гопоти, що суттєво збільшувало ризик появи крові та постраждалих.

Проте я знову запитаю вас: ви не любите дискотеку? Сміливо відповідайте — ні! А ми її тоді просто й відкрито ненавиділи. Бо неможливо всім серцем полюбити важкий металевий диск із гострими краями, яким ти з останніх сил шкребеш чорну, брудну підлогу. Покажіть мені людину, яка щиро любить це робити. Я виявлю їй свою глибоку повагу, і ми разом нап'ємося чогось міцного, щоб міцно спати й не бачити нічного кошмару тієї «дискотеки».

Дощаті підлоги в казармах Володимира-Волинського були справді чорними від кількадесятилітнього шару бруду, який намертво в’ївся в деревину. А ми тими дисками запекло вискоблювали чорноту, доки дошки не ставали молочно-білими й чистими. Ця пекельна процедура чищення підлоги в казармі у них офіційно й називалася — «дискотека».

Я не провидець і не Месія. Сам досі дивуюся, чому ще в тому далекому 1982 році почав наполегливо шукати бодай якісь ознаки мізків у випадкового солдата вартової служби кадрової дивізії. У цього уродженця Іркутської області (вже й не згадаю точно, з якої саме глушини він туди прибув) я розуму так і не виявив. Під пілоткою виявилося лише кучеряве чорне волосся, яке щільно покривало абсолютно порожню зсередини кулю, що гордо йменувалася головою.

Приголомшеними виглядали й інші студенти — тепер уже напівофіцери радянської армії. Вони з німим співчуттям дивилися на цього бідолашного солдата й були геть не раді, що самі тут опинилися. Глузд у бійця явно кудись зник, а що як і в них незабаром вивітриться? Це ж чиста катастрофа — у них попереду ще ціле море планів, як використовувати нормальну голову з нормальним робочим мозком!

Проте я знову надто поспішив. Дійдемо поступово і до «Навчального місця № 6». Вам потрібна виключно правдива інформація, тому я тисну на гальма і пояснюю знову.

Мені суворо й однозначно заборонено писати щось про себе людям, які здатні мене ідентифікувати. Кара за непослух настільки неприємна, що втретє я вже побережуся. Проте мовчати більше не можу. Поштовхом до письменництва стала маленька замальовка - згенероване штучним інтелектом фото пасажирського лайнера біля львівського Оперного театру. Вона ніби підірвала зсередини за греблю моїх спогадів. Я відкрив свій ноутбук — справжній шедевр комп'ютерних технологій США, модель EliteBook 8540w із серійним номером 001. Хто тямить у техніці найвищого шпигунського чи військового ґатунку — той зрозуміє, що це за звір. Для тих, хто не тямить, існують безмежні простори інтернету, де можна випотрошити правду з усього масиву знань людського суспільства. На цьому американському залізі я й почав шифрувати своє життя, ховаючи реальність за фасадом придуманої легенди.

Після закінчення школи я вступив до Львівського політехнічного інституту й успішно його закінчив. А далі на мене чекала сувора, немилосердна правда дорослого життя. Мене затягнуло у вир, який я згодом назву своїм «походом у Москалію». Саме там, серед безглуздя радянської військової машини, народилася ідея моєї майбутньої повісті — сатиричного пошуку «розуму нації» в росіянах. На обкладинці цієї історії колись буде фотографія 1982 року: я у формі курсанта стою перед абсурдним експонатом. Живий солдат із далекої Іркутської області навкарачки тримає в зубах шнурок із табличкою: «УЧЕБНОЕ МЕСТО № 6». А я, піднявши його пілотку, указкою демонструю двом механікам кадрованої дивізії, де саме у цій системі координат мав би міститися мозок. Як мені тоді вдалося провернути таке диво і не вилетіти під три чорти — тепер уже й сам не згадаю.