Ух, молодість

Росіяни — не слов'яни. Спадщина, якої вони соромляться

У XIX столітті видатний лікар Сергій Боткін гірко жартував: у кожному росіянинові живе трохи татарина і трохи сифілісу. За цим іронічним висловом ховається куди глибша істина. Ідеться не лише про хвороби чи зовнішні впливи — ідеться про глибинну ідентичність народу, який століттями прикидається тим, ким насправді не є.

Сучасна росія — це країна, яка носить слов’янську маску, але має фіно-угорське обличчя. Це підтверджують історики, етнографи та генетики — ще з XIX століття і до сьогодні. Ситуація подібна до мексиканців, які говорять іспанською, але мають індіанське коріння, або єгиптян, які вважають себе арабами, хоча в їхніх жилах тече кров коптів.

На росії існує своя версія цього парадоксу. Її населення походить не від слов’ян, а від корінних народів: мері, мокші, ерзі, мордви, чуді, комі та удмуртів. У літописах Київської Русі не зафіксовано жодного масового переселення слов’ян на ці північні землі. Натомість є згадки про нечисленні племена, які швидко розчинилися серед автохтонного фіно-угорського субстрату і з часом просто зникли.

Київські, чернігівські й новгородські літописи детально описують безліч племен, але жодним словом не згадують слов’ян у Заліссі — тобто в самому серці майбутньої московії. Ця територія споконвіку була заселена іншим етносом. А слов’янський прошарок, якщо й існував, то був мізерним і миттєво втратив свою ідентичність.

Фино-угорська спадщина московитів збереглася навіть у їхній повсякденній лайці. Лінгвісти чітко відзначають: найбільшу кількість брутальних матюків у світі вживають саме росіяни та угорці. І це далеко не випадковість. Як не є випадковістю й дикий обряд поховання у «будинках мертвих», що масово побутував на Московії аж до XVII століття — це питомий язичницький звичай угро-фінських племен меря та мещера.

Європейські мандрівники ще в XVI столітті помічали: московити розмовляють дивною, абсолютно неслов'янською мовою, дуже схожою на угорську. Себастьян Мюнстер у своїх працях навіть прямо писав, що мови московитів та угорців — це одне й те саме. А дипломат Сигізмунд Герберштейн чітко занотував, що в Білозерському краї ще на початку XVI століття місцеве населення розмовляло своєю окремою, фіно-угорською говіркою.

Найбільший парадокс московитів — у їхньому панічному небажанні знати власну правду. Вони завжди соромилися свого коріння. Навіть Іван Грозний у розмовах з іноземцями відхрещувався від підданих, заявляючи: «Я не москвитянин, я германець за походженням». А за часів Катерини ІІ імперія остаточно й жорстоко ліквідувала будь-які залишки автономії фіно-угорських народів.

Людей поступово, «тихою сапою», насильно перетворили на безликих «русischen». Московська держава проводила агресивне колоніальне зросійщення, яке буквально стерло з лиця землі десятки унікальних етносів. І ця система не змінилася дотепер. На сучасній росії знову панує тотальна амнезія, і знову колективне імперське божевілля тріумфує над особистим.

Сьогодні фіно-угорці в росії ледь помітні. Лише за три останні покоління кількість ерзі та мокші скоротилася вдвічі, а більшість нащадків уже й не пам’ятає, ким насправді були їхні предки. Путькін, патріарх кирило, собянін — усі вони мають типову північну, фіно-угорську антропологію. Проте вони продовжують нав’язувати всьому світові вигаданий міф про свою нібито «величну слов’янську культуру». Сучасна генетика невблаганно підтверджує: слов’янська в них — лише мова. Та й вона є наслідком багатовікового політичного насильства, а не органічного історичного розвитку. Але історія — штука вперта. І після неминучого падіння цієї гнилої імперії настане день, коли люди нарешті подивляться в дзеркало і згадають, що їхня бабуся була з племені комі, а дід — щирим ерзянином.

Зовсім іншу картину демонструє територія України. Нещодавно вчені провели масштабне дослідження давньої ДНК, проаналізувавши останки майже сотні людей, які жили на наших землях у колосальному часовому діапазоні — від 9000 року до н.е. до 1800 року н.е. Це дозволило чітко простежити, як безперервно, протягом тисячоліть, формувався генетичний портрет українського народу.

Пригадується відомий вислів: «Ми — скіфи». Але результати аналізів ДНК показали, що мы — набагато глибші та багатші. Наш генофонд формувався як унікальне, органічне поєднання місцевих мисливців-збирачів, ранніх трипільських землеробів із Анатолії та могутніх степових скотарів бронзової доби. Згодом цей міцний корінь увібрав у себе найкращі генетичні соки шляхетних кочових та європейських народів: скіфів, гунів та готів. Ми тисячоліттями стояли на своїй землі, захищаючи свій дім, поки майбутні «русские» ще навіть не з'явилися в планах історії.

                             Таємниця фотографії молодості

На столі лежала стара світлина, де... І де ж тут студентські роки? І де фотографія? Я не знаю поки що, чи можна, але фотографія перед вами. Розплющте баньки свої й погляньте на книгу як на рідну жінку — з інтересом, але вже без любовного шаленства. Книга ніби говорить: «Я є, і я готова дати себе... прочитати».

Ви так запитуєте мене в думках. Відповідаю — це шматочок переддипломної практики в славетному місті Мінську. Я знайшов фотографію, де перебуваю в Центральному парку міста Мінська в 1982 році. Ця ж фотографія стала непоганим тлом для обкладинки мого «геніального» витвору тверезої свідомості. Завтра кум погрожує прийти. От тоді ми тут понаписуємо — самі при протверезілому читанні будемо виглядати як два дорожні ліхтарі СТОП. Ого — стоп у спантеличенні бідних читачів. Тож, громадяни України. Для москалів перекладемо москальською мовою, і хай труяться правдою. Нам їх тепер не шкода.

Замисленим я на фото виглядаю тому, що справді намагався розгадати загадкову чергу з самих лише осіб жіночої статі. Вони, вишикувавшись у довгу чергу метрів на сорок, поспішали покататися на каруселі. Чому вони всі так рвуться на карусель? А де чоловіки (я поки лише студент)? До ковіду ще далеко, свинячий грип на чоловіках не розмножується (у столиці діє заборона свинячити в парках). АУ — мужики! Та куди ж ви пощезали?