Глава 20.2

— Я хочу знати, чому ти мені снишся, хочу знати, чому ти не відпускаєш мене! — відгукнулася вона і відчула звичне хвилювання, що охопило тіло. Застигла в жаху – вона хотіла сказати зовсім не те! І чому голос звучить так благаюче, так тремтить і збивається? Чому холод, що йде від сида, здається їй смертельно небезпечним? Небезпечним та... ніжним? Хвилюючим...

— Ти сама не хочеш покидати мене, моє кохання... — вкрадливо і ніжно прошепотів Райан, і усмішка його згасла. Він, згорбившись, стояв перед фаріетос — змучений поневіряннями та багатовіковою самотністю, пронизуючи її лезом небезпечного погляду. – Якби ти не хотіла допомогти мені, хіба повернулася б сюди? Ти ж перемогла свого двійника – там, де залишилися лише кістки від проклятого лорда Опівночі... Навіщо ж ти пішла в тумани лихоліття? Ти могла простягнути руку, покликати на допомогу свого вовка чи бродягу Дану, і вони втримали б тебе від цього шляху. Але ти вибрала інше – ти вважала за краще ризикнути всім, аби знову повернутися до мене... Чи це не кохання?

Ланон здавалося, що погляд сида позбавляє її розуму та обережності. Його слова обволікали її медовою патокою, занурюючи у сонне заціпеніння.  Але фаріетос розуміла, що це наскрізь фальшиво, розуміла, що Райан лише ілюзія, відбиток у лабіринтах дзеркал мінливого світу Мрій, відбиток колишньої реальності, тінь розвіяної над Пагорбами казки...

Як їй вислизнути з кола тіней, що намагаються забрати її в інший світ? На зламі опівночі все здається надто справжнім, і чаклунство сида обплутує її тугими лозами бажання, воно сповиває її в щільну тканину зірчастого неба, вкриває мріями і видіннями... Душі, яка давним-давно втратила своє тіло — тіло, попелом розвіяне над скелястим урвищем сотні років тому.

Привид – такий реальний... привид, до якого можна доторкнутися... привид, який так солодко цілує... Ланон не зрозуміла, як це сталося, але за мить вона вже обіймала Райана.

Він ласкаво провів тонкими пальцями по її блідій щоці, і в очах його відбилася дика грішна ніч застиглої в лихолітті осені, вічної осені, що панує на проклятому Пагорбі.

— Врятуй мене, Ланон, — хрипко прошепотів він і опік її шию поцілунком. – Залишися зі мною, і ти забудеш усе, що було. Ти забудеш гіркоту і смуток світу смертних, у якому ти змушена жити, бо наше королівство обезлюдніло... Ти забудеш усе, що завдає тобі болю, усе, що турбує тебе. Тут, у цьому замку, ти ніколи не будеш знати мук голоду і перестанеш почуватися вбивцею. Помре темна тварюка, яка прагне крові... Тобі більше не доведеться полювати, не доведеться шукати собі їжу... І ти забудеш волоцюгу Дану Ші, який бентежить твоє серце улесливими словами про те, що любов зможе прорости на його кам'янистому ґрунті... Врятуй мене, і я врятую тебе!

— Але я не хочу його забувати! Відпусти!..  Пусти ж! – Вона ледве знайшла в собі сили вирватися з його обіймів – небезпечних, що дарують чаклунську чарівність опівночі, що відбивається в сотні дзеркал, що кружать в повітрі.

Ланон закричала, коли сид знову простяг до неї руки, закричала відчайдушно й зло, наче кликала на допомогу своїх рятівників. І крик її метався під темними склепіннями галереї, крик її дзвенів у темряві, пурхав північним птахом, луною віддаючись по всьому замку. Крик її мчав над морською гладдю пораненою чайкою, і здавалося – хвилі зараз зімкнуться над нею.

Погляд фаріетос ковзнув до посріблених пластин, що танцювали хороводом спотворених видінь... Але у всіх дзеркалах було порожньо – її відображення зникло. Крик Ланон захлинувся, вона відчайдушно підняла руки до сонму тіней, що кружляли над нею і Райаном, ніби там, у чорнильно-фіолетових згустках ховається і її тінь, і її відображення... І треба зловити двійника, прив'язати до себе, поки він не взяв владу над божевільною, проклятою душею фаріетос.

Дзеркала спустилися нижче, такі ж порожні і моторошні – в них не було ні її, ні Темного сида... нікого. Тільки коридори, нічне небо, присипане діамантовими зірками, та сухі гілки плюща. Зірчасте листя його тяглося до Ланон з задзеркалля, ніби лапи небачених звірів, погрожуючи розірвати, знищити, скувати живим міцним ланцюгом... Задихаючись, Ланон відсахнулися, розриваючи сукню і дряпаючи руки, але біль не вщухав, а лише ставав сильнішою, пропалюючи її розпеченим залізом.

— Одне твоє слово, тільки одне слово... — Райан виник між дзеркалами, відмахнувшись від них. Вони тут же завмерли, вишикувавшись у ряд за його спиною, ніби примарне скляне воїнство, слухняне йому, небезпечне і безстрашне у своїй крижаній порожнечі. – Одне слово – так... Скажи мені – так! І все це скінчиться...

— Ні... — з останніх сил прохрипіла Ланон, сповзаючи по стіні, відчуваючи спиною могильний холод каміння. Скривавлена рука її здавалася охопленою полум'ям, настільки яскравим стало сяйво свічок, вони разом спалахнули смолоскипами, освітлюючи темряву галереї.

Тонкі губи Райана застигли викривленими в усмішці, але це не була радість. Насмішка – так, розчарування та образа... Але не радість. І коли фаріетос зрозуміла це, то біль почав стихати, ніби щось додало їй нових сил. Вона підняла голову, відкинувши з обличчя пасма волосся, і зробила крок назустріч лорду Опівночі. Він відступив до дзеркал і озирнувся, ніби чекав ще чогось. Погляд його розгублено ковзнув кам'яною кладкою, і цієї миті Ланон побачила, як від стіни відокремилася щільна тінь. Димчастим маревом ковзнула вона до фаріетос,  і здивована Темна зрозуміла, що ця примара – вона сама... Тільки очі були іншими – чорна ніч хлюпалася в них, і здавалося, ось-ось затопить вона імлою все навколо. Це було страшно і водночас чарівно. Зазирнувши в Безодню через нитку цього погляду, фаріетос застигла, ніби забувши про проклятого сида... забувши про те, навіщо вона тут.