Глава 20.1

Темний замок з гострими шпилями на вежах тонув у тумані, що джгутами обіймав його кам'яні стіни, увиті плющем. У високих вікнах причаїлася темрява, і тіні родом з Безодні кружляли над пагорбом, скелясте урвище під яким зривалося в бурхливу піну хвиль.

Море вгризалося в граніт, століттями намагаючись підточити його, ніби хотіло, щоб проклятий замок обрушився у вир.

Закутана в темний плащ Ланон, що завмерла біля кованих воріт, теж мріяла про те, щоб ці стіни розвіялися попелом над світом мрій. Як же довго шукала вона стежку серед туманів лихоліття, як довго прагнула потрапити до цього замку, який зачарував її колись брехливими ілюзіями!.. Ілюзіями, в які вона повірила. Ілюзіями, які ледь не занапастили її, навіки заточивши тут, у цьому страшному місці, оповитому кошмарами та мріями Безодні. І ось вона тут.

Чи було їй страшно? Вона не знала... їй було складно розібратися у своїх відчуттях – швидше, це було нетерпіння, їй хотілося якнайшвидше покінчити з прокляттям двійника. Народжений безумством Темного сида, двійник став небезпечним, надто небезпечний – щойно вона зуміла вирватися з полону його мороку... але чи зможе впоратися з ним наступного разу? Не було відповіді це питання.

З подивом Ланон оглянула довгу сукню і плащ – щойно вона була в розірваній сорочці та піджаку вовка... Зараз її м'яко обволікав бордовий атлас, спалахуючи в'яззю золотистого візерунка. Ланон насупилась. Що сталося? Що допомогло їй проникнути в злам кошмарних мрій сида? Згадавши, як Темна, що живе в її душі, ледь не поглинула її, фаріетос здригнулася від огиди. У ту мить, коли двійник узяв вгору, вона відчула, що опинилася у в'язкій трясовині, і тільки Ешлі з Браном допомогли. Вони кликали її крізь морок. Вона ніби пробиралася болотом на їхні голоси, і здавалося, відмовся вони від неї, і все – навіки заплутала б вона в темряві.

Фаріетос спробувала забути ненадовго про морок, тому що ці думки виснажували її, позбавляли сил. Вона перевела погляд на замок — господар його, прекрасний темноволосий сид, зрадник і вбивця, ледь не переконав її в тому, що невинний. Як вона могла вірити йому? Як могла вірити в те, що її батько, шляхетний і вірний лицар, король Пагорбів, міг перейти на бік відступників?.. Прокляття, накладене його дружиною, королевою Карен, навіки зачарувало вбивцю короля, і дзеркала поглинули його тінь. Якби тільки Карен знала, що одного разу Безодня приведе сюди її дочку, вона вибрала б інші умови, інше закляття, інше покарання.

Але що зроблено – те зроблено. І ось Ланон стоїть біля воріт, повернувшись у проклятий замок. Але якщо минулого разу вона потрапила сюди проти своєї волі, то зараз прийшла сама – все пам'ятаючи, все усвідомлюючи, розуміючи. Прийшла, щоб звільнити свою душу від чарів сида. Якщо в неї не вийде, то ніколи вона не зможе бути щасливою, ніколи не впорається зі своєю бездушністю, ніколи не зможе кохати. І Емма ніколи не отримає шанс на безсмертя та вічність поряд зі своїм Вовком. Заради неї, заради тієї, хто зміг розбудити почуття бездушної фаріетос, Ланон мала зруйнувати прокляття.

Муза рішуче відчинила двері й, дзвінко стукаючи підборами, попрямувала у бік галереї, що нависала над ущелиною. Вона й сама не знала, чому така впевнена в тому, що проклятий сид чекає на неї там, але вона відчувала його так, як себе, ніби вони злилися воєдино. Це сталося, коли вона повернула собі свою тінь, перемогла двійника, який так довго блукав у задзеркаллі. Перемогла? А може, це теж були лише ілюзія та морок?..

Ланон повною мірою усвідомлювала зараз усе, що відбувається в цьому замку – темрява, що заполонила його, рвалася в Пагорби, могла поглинути їх, змісти ураганом ненависті та люті. Фаріетос йшла, піднявши голову, зчепивши зуби. Темні ніші, застиглі примарними лицарями обладунки, напівтемрява, що м'яко стелиться під ноги... і тиша – гучна, тривожна. Тиша, яка ось-ось обсиплеться уламками, якщо серце раптом заб'ється голосніше. З кожним поворотом, з кожним кроком, що луною віддається в коридорах замку, фаріетос все ближче до того, хто ледь не занапастив її...

Сріблястий туман тремтів у місячному промені, що впав на мозаїчну підлогу, гостре листя плюща здавалося тонко відточеними стилетами, і одуряючий запах палого листя кружляв під низькими склепіннями галереї. Опершись на балюстраду, спиною до Ланон, завмер тривожною тінню проклятий сид. Вітер перебирав його темне волосся, а зелена стрічка, якою він раніше зав’язував його, мертвою змією лежала на плитах.

Фаріетос завмерла, розглядаючи Райана, намагаючись зрозуміти, як він міг отримати над нею таку згубну владу? Як міг зачарувати її, відібравши відображення, подарувавши дзеркальному двійнику Темряви, яка тягла до Ланон свої жадібні щупальця з дня її народження? Прокляття бездушності після смерті Карен ослабло, розвіялося попелом у темряві, і лише це врятувало фаріетос сьогодні. Залишилося одне – розірвати проклятий зв'язок із сидом.

— Ти прийшла? – Райан обернувся до Ланон і гірко всміхнувся, але не було в цій посмішці нічого доброго, очі його випромінювали крижану синяву, готову ринути в серце фаріетос, заморозивши його. – Я думав, що ніколи більше не побачу тебе. Але ти завжди виконуєш свої обіцянки. Ти присягалася ніколи не залишати мене – і ось ти тут.