Глава 19.3

Темрява вибухнула сотнею зелених вогнів – і в цих вогнях Бран бачив очі Ланон Ші, які здавались відображенням його погляду. Міцна червона нитка, якою він утримував фаріетос при її подорожах у крижане посмертя, натягнулася до краю, задзвеніла на вітрі, але не обірвалася, лише наблизила його до неї. Крізь морок, крізь мерехтливий серпанок він побачив її бліде обличчя, перелякані очі й прочинені в беззвучному крику червоні як кров губи. І ось ці губи вп'ялися в нього відчайдушно-жадібним поцілунком, намагаючись повернути з Безодні єдиним доступним способом – змушуючи серце битися від пристрасті. Поцілунок палив його вогнем, по венах текла лава невитрачених почуттів, почуттів, які знайшли відгук у його душі.

Зриваючи кайдани, зриваючи камінь із серця, пристрасть завирувала в його венах, і Бран, майже не усвідомлюючи де він і хто – зім'яв в обіймах тіло фаріетос, створене для кохання та пестощів. Розриваючи блузу, він ледь не подряпав її шкіру, але вона лише вигнулась від пристрасті, і її долоні обпалили його стегна навіть крізь джинсову тканину.

Спалах хворобливої пристрасті, божевільної ніжності кривавими розчерками сполосував його спину, губи кровоточили від поцілунків – покусані фаріетос, ніби вона хотів випити його, висушити своєю бездушною любов'ю. Любов'ю, яка прорвала греблю закляття після смерті королеви, що наклала його. Бран провалювався в це кохання, ніби тонув у вогненній лаві, що спопеляла його душу і йому здавалося, що без Ланон він більше не зможе дихати... не зможе жити.

...Річка пристрасті вичерпалася – але, здавалося, пройшла вічність у вирі гріха і розпачу... Світ все ще кружляв перед нею, але поступово дихання відновилося, і вона перекинулася на бік, не намагаючись прикритися. Заціловані Браном груди біліли в сутінку і здавалися вкритими сріблястим пилом. Бран дивився на неї і не міг надивитись.

— І що тепер? – спитав він із тугою. – Все, заради чого я жив тисячі років, все, заради чого дихав, розсипалося пилом. Кістки Райана лежать у зруйнованому замку, а та, яка може мене врятувати, сама ось-ось піде дзеркальними лабіринтами в інший світ...

— Я не знаю, що тепер. Але я знаю одне – ти потрібний мені.

— Іди, — раптом сказав він тихо і відвернувся. – Ти заслуговуєш на кращу долю. Твій Ешлі стане твоїм якорем. Я не зможу.

— Ні, — вражено прошепотіла вона, і сіла, підібгавши під себе по-дитячому ноги. – Ти не смієш мене залишати! Я забрала тебе у Безодні!

— Але ти ніколи не забереш мене у привидів минулого, — надтріснуто відповів він, заплющивши очі. Перед поглядом стала сумна тінь його Айріс. Вона з докором дивилася на нього крізь сніг, що летів з крижаних пусток. Він не мав права зраджувати її пам'ять. Те, що тільки-но сталося – було помилкою.

— Не смій так говорити! – Фаріетос вдарила його щосили, відчувши віддачу в плечі.

— Іди, — повторив він мертво, не розплющуючи очей. Він не хотів нікого бачити.

— Ешлі! – закричала Ланон у розпачі і схопилася з підлоги. Заміталася зляканим птахом по залі, продовжуючи кликати вовка, зриваючи голос до хрипоти. Незабаром вона вже шепотіла заклик – кричати не було сил. Шепотіла, пам'ятаючи, що він приніс їй лицарську клятву на вірність...

І в кімнату увірвався він – зарослий хутром величезний звір з вишкіреними іклами і синім вогнем у погляді. Струснув мордою, здибилася шерсть на загривку, і ось уже біля Брана стоїть стрункий світловолосий чоловік у сірому костюмі. Він подивився на розірваний одяг Ланон і Брана і без слів зрозумів, що тільки-но між ними сталося. Хмикнув. Але ніяк це все не прокоментував.

— Це... Сид? – Він поглядом вказав на кістки, біля яких лежав на спині Бран, склавши на грудях руки. Обличчя Дану Ші здавалося скам'янілим.

— Так. — Ланон спробувала прикрити груди залишками блузи, але не вийшло. Вовк зняв піджак і простягнув їй. Вона вдячно прийняла його, тут же одягнувши і застебнувши на всі ґудзики. Сорому не було – але чомусь не хотілося ходити тут напівголою.

— Це ви вбили його? – запитав Ешлі, сідаючи біля Брана і намагаючись зрозуміти, що з ним не так.

— Ні, він уже був мертвий, — сказав бродяга Ші і цинічно скривив губи. Розплющив одне око – над ним нависав Вовк. – А тобі тут що потрібно? Теж урятувати мене вирішив?

— Мені начхати на тебе, — чесно відповів Ешлі. – Я хочу врятувати її.

Ланон здригнулася від цих його слів і обійняла себе за плечі, наче їй стало холодно.

— А де леді Карен? – повернувся до неї Вовк.

— Її... більше немає, — здавлено відповіла Ланон.

— Мої співчуття, — тихо прошепотів той. – Гей, герой-коханець, вона щойно втратила матір, а тепер і ти хочеш кинути її?

— У неї є ти, — відбив Бран холодно. – Захищай її й надалі. Не звалюй на мене турботу про Темну Ші, не варте воно того. Я не той, хто їй потрібний. Ти – сміливий та чесний, галантний та вірний, тисячу років охороняв її спокій. Ще кілька років нічого не змінять.

— Ти ідіот! – крикнув Ешлі і схопив Дану Ші за довге темне волосся. – Ти – єдине, що може утримати її над Безоднею!

— Згинь, псяко, — відгукнувся Бран, розплющивши очі і з невдоволенням зиркнувши на нього. – Ти хоч розумієш, як це – жити тисячу років заради того, щоб проштрикнути серце виблядку, що знівечив твоє кохання? Жити помстою, вбивши в собі всі почуття – ніжність, терпимість, любов... Вбивши їх, тримаючись тільки злістю, підживлюючи її, плекаючи... Щоб переконатися, що всі ці роки ти жив даремно, адже проштрикувати... просто нема кого?