Глава 19.2

Стежка немов танула в сутінках, що наповзали з голлівудських пагорбів, примарною змією вона стелилася перед мандрівниками. Бран стояв між Карен та її дочкою, і душа його тремтіла у передчутті небезпеки. Як довго чекав він цієї миті! Як довго чекав він зустрічі з проклятим сидом, який згубив його любов і сенс його життя – єдину істоту, яка гріла серце Дану Ші. Того, хто залишив трон, віддавши перевагу долі безвісного волоцюги, хто відмовився від блиску бальних залів і веселощів у Пагорбах.

Помста вела його цю тисячу років, поступово висушуючи, перетворюючи на безлику тінь, що існує лише завдяки болю та розпачу. Бран першим ступив на стежку, перед цим кинувши погляд на королеву, яка почувала себе дуже некомфортно у вузьких джинсах і короткому піджаку. Її рудо-червоне волосся здавалися полум'ям, зібраним на потилиці в квітку з пелюсток вогню, а на обличчі сяяли рішучість і бажання захистити свою дочку, єдину рідну істоту. Захистити будь-якою ціною.

Бран заздрив їй – Карен було заради чого жити далі. А ось йому... Що триматиме його, коли він задовольнить свою помсту? Що буде в нього, коли він знищить того, хто зруйнував його життя?

Примарною тінню стала перед ним на стежці напівпрозора постать його дружини – у білій сукні, прикрашеній кривавими плямами, немов рубінами, з розпущеним по тендітних плечах темним волоссям, вона бездонними жовто-зеленими котячими очима сумно дивилася на Дану Ші з крижаних пусток, куди йдуть померлі...

— Бран, що з тобою? – злякано прошепотіла Ланон, наче відчувши його заціпеніння. – Бран, прокинься!

Але він простяг руку своїй прекрасній Айріс і зробив перший нерішучий крок зі стежки. Крок у крижану пустку, вкриту блискучим снігом, панциром зими, що скував кам'янисту землю. Відчув на щоці дотик холодних пальців, а Ланон і Карен цієї миті побачили, що по його обличчю йде мерехтливий морозний візерунок, а очі скляніють. Він більше не бачив ні Музу, ні її мати, його погляд пестив ту, про яку мріяв він усі роки, проведені в очікуванні помсти... Думка про сида, що розлучив його з коханою, протверезила Брана, немов крижаний ляпас снігового вихору, що кинувся в обличчя.

Бран відсахнувся, відчувши на плечі тепло чиєїсь руки, і жар, що йшов від долоні, обпікав його навіть крізь джинсову тканину сорочки. Обернувся – і зустрівся з переляканим поглядом Ланон. Величезні зелені очі, що здавалися глибокими лісовими озерами, які відбивають листя на схилених до води гілках, очі, в яких плескався відчай, — дивилися на нього і благали залишитися з нею.

— Бран! Ти ж мій якір, Бран... — прошепотіла вона тривожно і ще сильніше вчепилася в його плече. – І я не віддам тебе сутінкам крижаної опівночі! Ти потрібний мені, Бран! Згадай про це!

Він здригнувся від цих слів і ступив назад на стежку, з розчаруванням глянувши на бляклу тінь коханої. Її забруднена кров'ю сукня ховалася в сніговій круговерті, риси обличчя розпливалися, спотворювалися від страху і болю, рот відкрився в беззвучному крику... Карен протягнула руку. Удвох з дочкою вони тримали його залізною хваткою, поки його любов зникала в сніговому крихітні, стоншуючись, перетворюючись на серпанок нездійснених бажань.

Щойно Айріс зникла, як він перестав рватися зі стежки і без сил опустився на кам'янисту землю.

Біля його ніг, біля підніжжя пагорба, переливалася неоновими вогнями звичайна каліфорнійська ніч, чулися сигнали машин, долинала гучна музика.

— Що це було? – насупилася Ланон, обернувшись до матері.

Та невизначено пересмикнула плечима і промовчала. Їй явно не хотілося нагадувати Брану про втрачену дружину. А будь-які розмови про Айріс завдавали бродязі Дану Ші нестерпний біль – вона знала це, бо сама була в такому ж становищі, втративши свого коханого Адріана.

Ланон – бездушної Темної Ші, не зрозуміти цього, думав Бран, скосу поглядаючи на засмучену фаріетос, що переводила здивований погляд з нього на матір.

Бран зустрівся з медовою патокою погляду королеви, і між ними простяглася нитка, що скріплювала краще за будь-які слова втіхи. Двоє самотніх, які знали любов і втратили її, хіба зрозуміє їх бездушна? Він усвідомив тепер, навіщо Карен не зняла закляття з дочки, позбавленої почуттів, поки була така можливість, – вона не хотіла, щоб та відчувала такий самий біль, втративши кохання. І він, який довгі роки пестив бездушність у собі, вбиваючи натяки на добро і жалість у посіченій тугою душі, зрозумів – панцир його може тріснути будь-якої миті, і не повинен він цього допустити, інакше жити стане ще нестерпніше.

— Нам варто продовжити наш шлях, поки я тримаю ворота між світами відчиненими, — почувся тихий голос Карен, і вона простягнула руку Брану, щоб допомогти йому підвестися.

Він підвівся, проігнорувавши її жест, і першим пішов уперед.

Ланон невдоволено пирхнула, але промовчала.

Шлях продовжувався. Виблискували внизу вогні людського міста, що прихистило мінливі тіні з Пагорбів, аромати свіжої трави та терпких духів Ланон лунали в повітрі, а з небес ощирився кочівник-місяць, що збирав навколо себе табір сріблястих зірок. Місяць ніби готовий був допомогти мандрівникам полегшити перехід між реальностями, місяць готовий був чекати їх тут вічно, сподіваючись, що вони ще повернуться...

Не чутно було вже гудків машин і музики, лише звуки кроків лунали в тиші, що запанувала на пагорбі. Переливи неону зникли, змінившись зеленими світляками, що пурхали в непроглядній темряві чарівної ночі, що панує в міжмир'ї, тоне в темряві – віковічній, незмінній, застиглій серед скелястих останців, що оточують стежку, яка місячним променем стелиться перед мандрівниками. Цей морок здавався живою істотою, що тягне щупальця до стежки і до тих, хто нею йшов, він звивався туманними чорними джгутами, обплітаючи їхні ноги, але чари королеви сяяли бурштиново-золотим вогнем – все яскравіше, все трепетніше. І темрява відступила, схлинула штормовою хвилею, злякано скиглячи від безсилля.