Глава 18.2

— З поверненням! — почула Емма глузливий голос Брана. Очі розплющувати не хотілося — думками вона все ще була там, у чарівному лісі, ніби витканому із золотистого серпанку нездійсненних мрій.

Розчарування, яке охопило її від того, що джерело виявилося порожнім, було настільки сильним, що Емма в цю мить відчула себе крижаною статуєю. Не хотілося нічого — навіть бачити Ешлі. Емма відчула його долоню на своїй щоці — гарячу й ніжну, трохи шорстку, але таку рідну… Вона судорожно вдихнула й все-таки розплющила очі. Ланон сиділа розлючена й розпатлана поруч із нею — куртка порвана, джинси протерті, взуття безнадійно зіпсоване. Сама вона теж мала не найкращий вигляд.

— Так, дорогенька, ще декілька таких прогулянок, і нам доведеться одягатися скромніше. — Емма всміхнулася через силу. Дивно — її ще хвилює одяг? Весь світ летить до біса, надії тануть, а вона думає про зіпсовані куртки?

— Ну ні, подруго, — хмикнула Ланон, — до цього ми не дійдемо. Якщо гроші закінчаться, то я зачарую якогось модного дизайнера, і він буде нас одягати безкоштовно.

— І чому ти раніше цього не запропонувала! Скільки грошей ми могли б заощадити! — Емма вловила здивований погляд Ешлі. Він ніби дивувався — фаріетос і смертна ледь вибралися з Безодні, а вже базікають… про одяг?

— Дівчата, вам, здається, треба схаменутися, — з розумінням сказав Бран. — Розповісте про свої пригоди пізніше — у мене для вас теж є новини. Зараз збігаю за матеріалами щодо справи нашого таємничого вбивці — це відверне вашу увагу від усього, що ви там пережили.

Він легко підвівся й пішов нагору. Ешлі лише посміхнувся.

— Який ще вбивця?.. Гаразд, потім… — нахмурилася Ланон. — Може, ти приготуєш нещасним бідосям чаю? І побільше меду! — крикнула вона вже вслід Ешу, який помчав на кухню.

— Ланон, поки ми самі, скажи, те, що говорила твоя мати… — Емма облизала пересохлі губи. — Їй можна вірити?

— Гадаю, так… Розумієш, я чула легенди про силу сліз бездушних Ші, але ніколи не думала, що вони пов’язані з чарівними водами. Тепер треба поспішити розібратися з сидом, щоб звільнити мене. Я відчуваю, що як тільки ми з Браном знищимо це прокляття і мого двійника… усе зміниться. Але все залежатиме від Карен — чи допоможе вона нам. Говорити вона може що завгодно, але чи зробить? Занадто сильна її ненависть до блукачів Дану, сидів і людей… Але те, що я побачила в Безодні… Хто на її місці зміг би зберегти світло в душі? Дивно, що вона змилосердилася наді мною — мало того, прийняла й виховала як рідну, пробачила вбивство рідної доньки… Мені так шкода її, Еммо! І найстрашніше — я ніколи не зможу сказати їй цього, бо жалощі її вб’ють.

Побачивши, що на прольоті сходів з’явився Бран, фаріетос замовкла. Він ішов спокійною ходою, тримаючи в руках синю папку. Спустившись, кинув ту на журнальний столик.

— Ми тут вирішили пограти в детективів, поки вас носило невідомо де, — посміхнувся він. — Вовченя виявилося непоганим Ватсоном.

— Я все чую, — рикнув той, входячи до кімнати з підносом, на якому диміли чашки з чаєм.

— Отже, леді, — продовжив Бран, вдаючи, що не бачить Ешлі. — Коли ви залишили нас, мені стало нудно, і я вирішив, що треба чимось вбити час. Оскільки більярд і боулінг мені швидко набридли, а Вовк виявився тверезником, довелося подумати — куди б влізти, щоб весело й з користю провести ці дні. І тут… — Він зробив багатозначну паузу й сів у крісло, закинувши ногу за ногу. — І тут я згадав, що ви розповідали, як одного разу на нашу кровопивцю напали прямо в її будинку. І хто? Людина! Звичайна людина! Я вирушив до Вартових, але з’ясувалося, що вони так і не змогли з’ясувати, навіщо смертному кидатися з кухонним ножем на фаріетос… Тоді Вовк випросив у них усі документи та фотографії щодо цієї справи, і ми з ним спробували застосувати логіку. І ось до яких висновків дійшли… Ми всі живемо в Голлівуді, у світі смертних. На Ланон напав у будинку, де вона живе з Еммою Санді, смертний. Висновок — чи є наша Муза жертвою? Чи, може, маніяк чекав тут на іншу білявку? Було темно, світловолоса дама увійшла з кавалером після вечірки, на якій бачили й Емму… Чи не переплутав він наших леді?

— Звідки ти взяв, що це міг бути маніяк, який переслідує Емму? — запитала Ланон, гортаючи матеріали справи. Її погляд зупинився на фото чоловіка, який напав на неї. Широколиций, з м’ясистими губами та блідими водянистими очима, він дивився божевільним поглядом з глянцевої світлини на фаріетос.

— Вартові не врахували, що людина, яка напала тієї ночі на тебе, могла бути одним із тих шалених фанатиків, які полюють на зірок. Еммі ж ніхто не показав фото цього маніяка — ви її тоді, до того ж, ховали від усіх... Мені ще трапилася стаття про якогось Джона Леннона — здається, цей хлопець був дуже популярний свого часу, — так ось, його одного разу теж якийсь псих порізав. Тож я…

— Так, ти був незамінним, — реготнув Вовк, якому явно набридло слухати вихваляння Брана. — Я випросив у Вартових документи щодо цієї справи, і ось тепер, Еммо, поглянь уважно — чи не знайома тобі ця людина?

Емма взяла фотографію й, примружившись, придивилася. Неприємний погляд людини на знімку ніби роздягав її, був зневажливо-нав’язливий. Вона скрикнула й підвела очі на Вовка. Фото випало з її рук.

— Я знаю, хто це! Це один фанатик, із тих, що їздять за зірками під час гастролей і відвідують усі прес-конференції та вечірки, де можна побачити об’єкт своєї хворобливої пристрасті… Його звали Марк, прізвища не пам’ятаю. Колись його навіть судили через те, що він кинувся на мою охорону на якійсь презентації, це було давно, я вже й забула про цей випадок. Чорт, він же міг убити мене…