Глава 18.1

Емма побачила, як із туману почала з’являтися постать Ланон, і одразу ж кинулася до неї. Мертве обличчя фаріетос, бліде, позбавлене барв, свідчило про те, як вона голодніла.

— Тримай, тримай… — Емма підставила зап’ястя, нахилившись над подругою. — Пий!

Але та лише слабо похитала головою й відвернулася. Скляними очима вона втупилася в хмари, що мчали по небу.

— Пий, кажу! — зі сльозами викрикнула Емма, підсовуючи руку до губ Ланон. — Чорти би тебе забрали, пий! Тобі потрібні сили! Чуєш? Ти чуєш мене?..

— Моя мати виявилася ще тою тварюкою… — прошепотіла Ланон, слабко відштовхуючи Емму. — Карен — лише їй я завжди була потрібна. Лише її любов була зі мною всі ці століття… Минуле виявилося болісним і огидним, люба. Можливо, краще було нічого не знати?

— Неважливо, — відгукнулася Емма, — усе це неважливо! Хіба для того тебе врятувала Карен, щоб ти померла в цьому жахливому світі? Подумай про неї, про мене й Ешлі, про свого бродягу Дану, зрештою! Ми всі любимо тебе, чуєш? Ти потрібна нам… І, Ланон… — Вона схлипнула, і сльози покотилися по її щоках. — Я ж пропаду тут без тебе! Не кидай мене, будь ласка, не кидай мене… Мені страшно, Ланон…

Фаріетос поглянула на Емму — вона здавалася такою жалюгідною й нещасною. Як блискавка пронизала думка — адже й справді смертна загине без неї. Вона ніколи не зможе повернутися до Ешлі, так і блукатиме цими луками та пагорбами — вічність, нескінченну вічність…

— Вибач мені, люба… — Ланон простягнула до подруги руку й ласкаво погладила її по щоці, мокрій від сліз. — Хотіла б я поплакати з тобою…

— Пий, сказала! — зло викрикнула Емма й відчула, як зуби Ланон, що перетворилися на гострі кинджали, розривають її шкіру на зап’ясті. Ледь не задихнулася від болю, але зціпила зуби, затиснувши другою рукою рот, щоб не кричати. Кров цівками витікала з розірваних вен, і на обличчя фаріетос повертався рум’янець. Вона притиснулася до рани й жадібно ковтала рідину, що несла силу й життя, пронизану іскрами натхнення талановитої актриси… Нарешті вона насичено зітхнула й злизала останні краплі зі шкіри Емми, дивлячись, як червоніє рана на руці подруги.

— Боляче? — тихо запитала вона, ніби вибачаючись. Вперше хтось добровільно ділився з нею кров’ю, без чаклунського зачарування фаріетос.

— Ні, — бадьоро відповіла Емма, хоча її обличчя було блідим, а голос тремтів.

— Моя улюблена смілива дівчинко… У що ж я тебе втягнула? — Ланон відірвала шматок тканини від своєї сорочки й почала перебинтовувати руку подруги. — Може, було б краще, щоб ти мене ніколи не зустрічала?

— І що було б тоді зі мною? Я б спилася в гіркій самотності — нікому не потрібна актриса, що вийшла з моди. Ти подарувала мені нове життя, ти дала мені роботу… Ти дала мені Ешлі.

— Я сподіваюся, ми зможемо знайти джерело. — Ланон закінчила перев’язку й ласкаво погладила шкіру Емми. — Коли я поверталася сюди з минулого, я почула голос Карен — вона казала, щоб ми шукали його тут. Вона обіцяла розповісти, як зняти з нього прокляття. Ти розумієш, що це означає?

— Я стану такою ж, як ти. Я стану рівною тобі. Я проведу вічність поруч із вовком.

— Ходімо, люба, — легко підвелася з трави фаріетос й простягнула руку подрузі.

Купол блакитного неба розкинувся над старими деревами, наче величезний блискучий топаз. Емма відчувала, як земля охолоджує ступні крізь тонку підошву туфель. Поглянула на зосереджену похмуру Ланон і не стала говорити того, що хотіла, — про те, що пора повертатися. Про те, що пошуки джерела небезпечні для втомленої й виснаженої фаріетос. Знала — Ланон не послухається. Але вони йшли вже так довго… йшли зеленими полями, вересовими пустками, що розстилалися перед ними фіалковим маренням…

Туман майже зник, розтанув у серпанку, що рожевим опаловим вогнем охопило стовбури дерев. Килим із моху м’яко пружинив під ногами, куртка не гріла. Емма чула шепіт трав, пісні вітру у височині, шелест листя — усі ці звуки були незнайомі в її світі, адже вона вже багато років не бувала в лісі, хіба що коли потрібні були зйомки на природі. Але хіба можна було порівняти цю подорож із Ланон чарівним стародавнім лісом, просякнутим мріями та фантазіями про нездійснене, з тими зйомками, де вона стояла на ідеально вичищеній галявині під освітлювальними приладами, що сліпили очі й заважали розгледіти й небо, і сонце, і дерева?.. Емма відчувала себе зараз маленькою дівчинкою, яку старша сестра взяла на прогулянку. І кроки Емми були легкими, і вона, задихаючись, озиралася навколо, не звертаючи уваги на холод, навіть не дивуючись йому — адже ще пару годин тому, до повернення фаріетос із замку, який Еммі так і не вдалося побачити, яскраво світило сонце, зігріваючи цей світ своїми гарячими променями. Але ледь Ланон вийшла з туману, що клубочився над лугом, як стало холоднішати — ніби це вона принесла сюди осінні вітри.

Емма провела рукою по волоссю, щоб пригладити розпатлану зачіску, і відчула, що пасма її мокрі — наче їх усіяла роса. Роса з’явилася й на траві — вона сяяла, наче крапельки ртуті, і здавалася такою ж в’язкою та сріблястою. Емма не знала, що чекає на них із Ланон далі, але страху не було. Вона знову оглянула ліс — він простояв століття, він неохоче пропускав світло, що лилося медовою патокою з небес… Цей ліс стояв тут не одну сотню років, а простоїть ще довше. І Емма відчула себе піщинкою. Зворотний бік світу Пагорбів, здавалося, глузував із смертної, ведучи своїми стежками все далі від того місця розриву в тканині реальності, звідки вони з фаріетос ступили сюди. Емма бачила, що Ланон невблаганна — вона не повернеться, доки не знайде джерело.