Глава 14.1

Ешлі та Емма повернулися додому лише під ранок, коли над містом розкинувся зеленувато-рожевий кришталевий купол неба. Вулиці були безлюдні, поодинокі перехожі — такі самі розгублені, вони ніби загубилися в задушливій каліфорнійській ночі, — і здавалися ілюзорно-примарними, немов зійшли на бруківку з афіш і плакатів зі старих голлівудських фільмів. Пливли хмари, підсвічені рожевим серпанком, що тремтіло на горизонті, і яблучно-зелений колір неба був надзвичайно яскравим.

Вовк минулого вечора терпляче чекав закінчення зйомок, незважаючи на невдоволення режисера й акторів, а потім вони з Еммою вирушили на пляж. Їм хотілося сидіти в темряві, дивлячись на місячну доріжку, що тремтіла в синяві океану, слухати гуркіт хвиль і розмовляти… Вони говорили про все й ні про що водночас. Вони розповідали одне одному про себе й про те, як жили до цієї зустрічі. Говорили, задихаючись і перебиваючи одне одного, ніби боячись не встигнути. Ніби закінчиться ця ніч — і спливе час, відведений їм. Особливо гостро відчував це Ешлі, за спиною якого були тисячі подібних ночей, що зникли в небуття. Тільки тоді поруч із ним не було людини, яку потрібно було захистити й зберегти. Він дивився на світле волосся Емми, на її засмаглу шкіру, що здавалася золотистою в сутінках, на очі, які, наче прозорі озера, виблискували на вузькому обличчі з пухкими губами. Дивився — і не вірилося йому, що все це зникне, стане попелом… Ешлі не хотів більше самотніх ночей. Він боявся, що одного дня вона піде, що одного дня йому доведеться попрощатися зі своїм коханням. Він шукав її стільки років, він намагався вигадати її… шукав і не знаходив. Почуття до Музи були скоріше маренням, він думав, що захищаючи її, подарує бездушній трохи тепла, якого в нього було забагато.

Коли він замислювався про фаріетос, то розумів, що всі його почуття були викликані жалістю й тривогою за неї. Тепер, коли Ланон більше не потребувала його, Ешлі відчув, що його життя немовби звернуло в інше русло, прорвало греблю, що стримувала його всі ці роки, воно вирвалося на свободу, і ця свобода мала ім’я — Емма. Вовк був готовий кричати, шепотіти це ім’я, повторювати його нескінченну кількість разів. Він був готовий на все заради людини. І це були не просто слова. Він був готовий пожертвувати багато чим заради Емми — навіть позбутися своєї сутності й стати звичайним, щоб прожити відведений смертному термін, лише заради того, щоб старіти разом і не зазнати того, що їм загрожує. Залишитися жити, поховавши її… Цього Ешлі не хотів.

…Потім вони кохали одне одного — неквапливо й повільно, намагаючись насолодитися цією ніччю, ввібрати її в себе, залишити назавжди у своїй душі. Занадто крихким було їхнє щастя, занадто ілюзорним, і обоє боялися, що все закінчиться, так і не встигнувши початися.

***

Вдома на Емму чекав сюрприз у вигляді розгромленої кімнати. Купа зів’ялих троянд червоніла біля розбитого дзеркала, а в осколках тремтіли ранкові зірки.

— Що тут сталося? — кинулася вона до скриньок з коштовностями, вирішивши, що їх обікрали, але все було на місці.

Вона обернулася до Ешлі й по його обличчю зрозуміла, що він знає, що відбувається.

— Я все поясню…

— Не варто, — прохолодно відповіла вона, — судячи з усього, у цьому будинку не тільки Ланон з’їжджає з котушок.

— До речі, про Темну… — він вдихнув носом повітря. — Здається, вона повернулася. І не одна.

— Чудово, — зітхнула Емма й сіла на подерту перину. — Цікаво, цей її… друг, він теж збожеволілий чаклун?

— Здається, це Темний лицар, — відгукнувся Еш. — Пахне прокляттям Дану.

— А це ще хто такі?

— Повалені боги, які колись були королями Пагорбів. Вони бродяги, щось на кшталт ваших хіпі — мандрують світом, тужать за минулим.

Почулася розмова, голоси наближалися, потім стали тихішими.

— Напевно, вони спустилися до вітальні, — зауважив вовк. — Є шанс познайомитися з Дану, поки він не розчинився у світанковому серпанку.

— Ходімо. — Емма встала. — Все одно тут спочатку треба навести лад.

— Чудовий привід переїхати до моєї кімнати, — посміхнувся Еш, відчиняючи перед нею двері.

— Ти вмієш вмовляти.

***

У вітальню боязко заглядали промені світанку, огортаючи кімнату тремтливим блідо-рожевим опаловим серпанком. У кріслі сидів, розвалившись, темноволосий фейрі із різкими рисами обличчя, яке здавалося висіченим із гранітної брили. Його тонкі губи були щільно стиснуті, а очі горіли зеленими болотними вогнями.

Ешлі з Еммою з цікавістю розглядали його, а він лише звів брови, побачивши їх.

— То це ти — вихованець моєї бездушної бейбі? — промовив він, не відриваючи погляду від Емми.

— Хто? — скрикнула вона, але Еш заспокійливо стиснув її руку. — Ні, зачекай, він мене назвав твариною! Спочатку її мати, тепер… ось цей! Та ще й лицар!

— А в нашої смертної є кігті, — посміхнувся Бран, — вовк, ти з нею обережніше, дівчинка-то з перчиком.

— Тихо, тихо… — Еш схопив Емму, яка, здавалося, ось-ось кинеться на древнього Ші з кулаками. Вона виривалася, але, побачивши Ланон, що увійшла до кімнати, одразу ж замовкла, дивлячись на фаріетос з-під волосся, що впало на обличчя.

— Твоя смертна погрожує вбити мене, — драматично розвів руками Бран, — скажи їй, що я ще знадоблюся.