Глава 13.5

…Ланон розплющила очі — навколо завивала хуртовина, кидаючи в обличчя колючий сніг, пронизуючи крижаними списами поривчастого вітру. Здавалося, що біла тиша навколо безлюдна — лише вітер і сні, що виблискував на сонці.

Здалося дивним, що виття хуртовини стихло, щойно фаріетос зробила перший крок, але вона спробувала не звертати уваги на дивацтва цього світу. Ланон опустила погляд, відчувши, що її зап’ястя охопив холодний метал — це виявився золотий браслет із переплетених між собою тонких ланцюжків. Від браслета тягнулася шовкова червона нитка, зникаючи у сніжному пилу, що знову закружляв навколо. Напевно, ця нитка слугувала якорем, а по той бік перебував Бран, який залишився у світі живих. Ланон торкнулася нитки й рішуче рушила вперед, намагаючись розгледіти хоч щось у сніжному вихорі. Дивно, але холоду в тонкій шовковій блузці та джинсах вона не відчувала. Але це її не дивувало — адже тут перебував її дух, а тіло залишилося в золотисто-фісташковій спальні, поруч зі своїм якорем.

— Батьку! — закричала Ланон, коли нитка натягнулася, не пускаючи її далі, хоча здалося, що фаріетос зробила всього кілька кроків. Світ мертвих, холодний та крижаний, дзвенів навколо хуртовиною, вітром кружляв…

Зриваючи голос, вона кликала Адріана, кликала так відчайдушно, що його дух зглянувся над дочкою, і синя тінь із темними провалами замість очей виринула з хуртовини й завмерла поруч із фаріетос.

— Навіщо ти тут? Живим немає місця в крижаній пустелі… — Його голос здавався наповненим свистом вітру й далеким вовчим виттям, завиваннями хуртовини над пусткою. Обличчя не було розгледіти, та й чи було це обличчя? Чи залишилося щось від того, хто багато століть тому перейшов межу?

Він упізнав свою дочку, зрозуміла Ланон, і це було для неї найголовнішим.

— Скажи, як зняти закляття Карен? Я не можу більше так жити, не можу… Я перетворююся на тварюку, я завдаю болю всім, хто поруч зі мною!

— У цьому тобі зможе допомогти той, хто привів тебе сюди. Він — твоє спасіння. Прийми його, пізнай його, впусти його у своє серце, і до тебе повернуться почуття.

— А як бути з прокляттям Темного сида? Я мушу знати правду про Райана. За що він убив тебе? І як мені його знайти? — Вона благально дивилася на тінь, що тремтіла серед снігового пилу, відчуваючи, що нитка на браслеті натягується дедалі сильніше, ніби хтось смикає за неї з того боку. Що ж відбувається? Адже вона тут усього кілька хвилин! Вона змогла знайти мертвого короля і не повернеться, доки не отримає відповіді на всі свої запитання.

— Мертве — мертвим, — відповіла тінь короля. — Ти ніколи не знайдеш того, хто давним-давно став згустком темряви… Його відображення, його двійник залишився блукати у світі живих, а сам він загубився дорогою сюди… Я не звинувачую його ні в чому. Ми повинні вміти прощати.

— Батьку, зачекай! — Нитка натягнулася до межі й тонко задзвеніла на вітрі, немов струна. Ланон відчула, що її кличуть з того боку, що їй час іти…

…Свідомість поверталася ривками, темрява то накривала її густою димною хмарою, то відступала, багатобарвна веселка спалахувала перед очима, і ніжна музика лилася звідкись, і в ній чулися дзвін крапель та шум водоспаду, шелест листя й шерехи — тихі, далекі — немов хтось ішов до неї по сухій траві…

Ланон розплющила очі й побачила нахилене над нею обличчя Брана — його вилиці ще більше загострилися, а в очах відбивалося занепокоєння. Вона згадала, як прийшла до тями в хатинці індіанця, до якого вони їздили вранці, і як Бран так само сидів над нею, чекаючи, поки вона прокинеться.

— Знаєш, мій бездушний, нам треба навчитися прощати…