Глава 13.4

— Я пропоную не тинятися по готелях, вони мені набридли… — сказала Ланон дорогою до Лос-Анджелеса. Вона сиділа поруч із Браном, і в салоні гірко пахло вербеною, він наковтався її ще перед поїздкою, а фаріетос попередив, що їй не можна, інакше відвар Шона не подіяв би. — Я заберу речі й повернуся додому. Або ні — нехай їх надішлють потім. Не хочу повертатися в ту кімнату в Санта-Моніці. І я скучила за Еммою.

— Хто така Емма? — байдуже запитав Бран, було видно, що йому все одно, а це питання він поставив, аби щось сказати.

— Мій… людський вихованець. — Ланон кинула на Дану швидкий погляд. — Незареєстрований. Через це у мене можуть бути проблеми. Тому досить тікати від себе — відповідальність за Емму зводить мене з розуму.

Бран присвистнув.

— Тож у нашої сукуби ще й проблеми зі стражами! Тепер зрозуміло, чому ти була готова на все того дня, коли ми познайомилися. Тобі не можна було потрапляти в поле зору поліції моралі.

— Який ти кмітливий… Тільки я мушу попросити тебе не поводитися з Еммою так, як ти звик. Тобто… Вона не просто вихованець, не просто людина. — Ланон відчувала, що говорить дуже плутано, але їй здавалося важливим донести до Брана, що Емму не можна ображати. — Вона моя подруга.

— Подруга? — Дану крутнув кермо, заскрипіли гальма, і машина завмерла в хмарі пилу. — У бездушної сукуби є подруга? Та ще й людина?

Ланон побачила в його очах недовіру. Вона опустила погляд і стиснула губи. Як пояснити йому те, що вона відчуває до Емми? Як пояснити це самій собі?

— Все… складно. Але я її не чіпаю. Лише одного разу я не стрималася й пригубила її кров. Ми разом уже пару місяців, і вона досі жива. Це ж щось означає?

— Це означає лише те, що ти тримаєш під рукою запасний варіант. Це означає лише те, що ти знаєш — поки поруч людина, ти завжди зможеш насититися.

Кожне слово Брана обпалювало її, наче удар батогом. Але вона мовчала — адже він має рацію. Вона позбавлена душі, позбавлена почуттів. Як можна думати, що Емма поруч не заради її крові, просоченої натхненням? Від цієї думки Ланон відчула, ніби щось ріже її зсередини, стискає серце в кулак, забиває склом легені й гортань. Повітря не вистачає, і ось уже вона ледь дихає, борючись з емоціями та Шалом, що готовий вирватися з неї, а ошелешений від несподіванки Бран обіймає її й гладить по волоссі, шепоче щось дивне, щось ніжне.

— Я не знаю, що зі мною, розумієш? — Ланон піднімає голову й зустрічає його серйозний погляд. У ньому вперше немає знущання й глузування.

— Ми розберемося, бейба. Ми розберемося в усьому цьому. Я тобі обіцяю.

«Мустанг», немов сріблястий звір, наблизився до білосніжного особняка Ланон. Сутінки опускалися на місто, тіні густішали, і все навколо стало здаватися примарним і димчастим, квіти на клумбах набули пастельних відтінків, і навіть багряні троянди приглушили свої барви. Темніли тонкі стовбури пальм, осяяні призахідним маревом, що згасало, танули в темряві.

— Приїхали… — Ланон дивилася на темні вікна, ніби боячись зайти в будинок. Вона так поспішно втекла, залишивши Емму саму, що зараз було соромно дивитися їй в очі. Цікаво, чи залишився тут Ешлі? Було б добре, якби він ще нікуди не поїхав.

— Непогане лігво, — відчинилися дверцята машини, і Бран простягнув фаріетос руку.

— Дякую. Ми з Еммою разом приводили цей будинок до ладу.

— Ну тоді показуй свій палац… До речі, чи не знайдеться зайвої кімнати на якийсь час? Мені теж набридли готелі.

— У нас є пара вільних спалень на другому поверсі. — Ланон кинула на нього зацікавлений погляд. Вона була рада, що Дану запропонував залишитися, але нізащо б не зізналася в цьому.

— Чудово. Не хвилюйся, я скромний і тихий. Нікого не потурбую. І не з’їм.

— Та у нас і так постійно порожньо. — Ланон відчинила двері. Вітальня потопала в сутінках, лише останні сонячні промені заливали кров’ю дня килим і світлі меблі.  — Ось, знову нікого. Емма, мабуть, на зйомках, а Еш… Ніхто не знає, де блукає син місяця.

— А слуги? — Бран увійшов слідом і натиснув на вимикач. Яскраве світло спалахнуло, засліплюючи очі. — Не повірю, що ви самі займаєтеся прибиранням.

— Вони приходять, але не лишаються на ночівлю, — відгукнулася Ланон і підійшла до міні-бару. — Що будеш пити?

— Те саме, що й ти. — Дану розвалився в кріслі.

— Я не п’ю, — стримано відповіла вона, згадавши, чим могла закінчитися її остання вечірка. – До того ж я погано почуваюся, якщо в крові… донора буде алкоголь.

— Та ти вибаглива… Тоді віскі.

Ланон налила бурштинового напою в склянку й подала її Брану. Сіла в сусіднє крісло й втомлено відкинулася на його спинку.

— А тепер ти готова розповісти, що сталося в пустелі? – Він пильно подивився на фаріетос. – Як я можу допомогти, якщо не знаю подробиць?

— Нічого особливого, — відмахнулася вона, — я зустріла тінь своєї матері, яка зізналася, що в моєму Шалу винне одне закляття. Його наклала Карен, щоб людська частина мене заснула.

— А разом із нею заснули й почуття? — здогадався Бран.

— Так. Усе виявилося простіше простого. Саме тому я така вразлива до Шалу. Безодня знає, на кого їй звернути увагу. Вона знає, хто зачарується її мареннями.