Глава 13.1

Глава 13

Помаранчеве тремтливе марево на обрії здавалося несправжнім та ілюзорним – ніби хтось розпорошив яскраву фарбу над потрісканою від спеки землею. Пильні вихори зміями кружляли поряд з «мустангом», який сріблястою блискавкою мчав пустельними дорогами Мохаве. Агави і юки, рідкісні чахлі кущики колючок і червоноцегляні гори з пласкими вершинами – однотипні краєвиди за вікнами автомобіля вганяли Ланон, що сиділа на пасажирському сидінні, в тугу. Вона мріяла про зелені пагорби фейрі, мріяла вдихнути солодких чарівних ароматів конвалій та фіалок, медвяного вересу, що стелиться лілово-рожевим килимом по пустках Чарсвіту... але навколо була лише пустельна кам'яниста земля західного узбережжя чужинського для неї континенту, що палав у спразі грошей та слави.

— Не треба киснути, скоро будемо на місці, — криво всміхнувся водій «мустанга» і блиснув у бік попутниці зеленню надто яскравих очей, наче це були лінзи.

Такі ж пронизливі очі соковитого відтінку травневого листя глянули на нього з-під світлого волосся, що впало на обличчя Ланон. Фейрі зрозумів, що ця жінка сердиться та знову чимось незадоволена – втім, як завжди. Бран дуже рідко бачив Ланон у гарному настрої, вона постійно огризалася, вони сварилися, і будь-яка розмова закінчувалася тим, що вона кудись йшла, заявивши, що він «цинік і мерзотник».

— Все гаразд, — холодно відгукнулася вона, – за винятком того, що я погодилася поїхати з тобою в цю глухомань у пошуках примарного індіанського шамана, можливо, пройдисвіта та шахрая. Яка дурня, Бране! Ти вважаєш, що мені допоможе чужа людина, чия нібито магія...

— Може, годі? – вибухнув Бран. – Якби я не був певен, що Шон допоможе тобі, ми не їхали б до нього! Те, що ти назвала «нібито магією», врятувало мою шкуру за часів «золотої лихоманки», коли в цей штат ринули бандити всіх мастей! Він не шахрай!

— Ти жив у Каліфорнії у той час? – здивувалася Ланон, підвівши брову. – Я думала, що туманна Великобританія ближча таким, як ми.

— Я шукав пригоди й танцював на лезі страху та розпачу, щоб заспокоїти демонів, що гніздяться у моєму серці.

— Вдалося? — хмикнула вона, подумавши, що фейрі, який розмовляє так пафосно, не може бути серйозним. Він точно знущається з неї!

— Майже, — похмуро покосився він у бік стерв'ятників, що кружляли у синьому небі – такому ж яскравому, як і всі навколо. – Я навчився не думати про майбутнє, не згадувати минули та жити одним днем.

— Як дивно... Тобі індіанці допомогли забути, мені ж вони повинні допомогти згадати, розбудивши сплячі віками почуття... І все одно я не вірю, що це можливо. Я не довіряю тим, хто не зумів зберегти свої землі та своїх людей. Якби вони були такі круті провидці, то чому не побачили вчасно біду, зло спіткає їх племена?

Бран підібгав губи і нічого не відповів. Машина мчала далі – у бік оранжево-жовтих пагорбів.

Він згадував, якими були Великі Рівнини понад сто років тому – вже зникли бізони, індіанці сиділи в резерваціях, куди зігнали їхні жорстокі завойовники. В Америку з самого її відкриття ринули пройдисвіти з усіх країн старого світу – каторжники-втікачі, злочинці, що ховалися від покарання, шукачі пригод і легкої наживи... Бран тоді приїхав на цей материк лише тому, що в старенькій Європі стало шалено нудно. Лицареві Ші хотілося розвіяти свою нудьгу, знайти якусь мету в життя... І він знайшов її. Він боровся на боці індіанців проти колонізаторів. І то було справжнє життя. Шкода, що вони програли…

Спробувавши прогнати спогади, Бран врубав на всю потужність радіо, і хриплуватий голос, що співав про сміливого та самотнього ковбоя, заповнив салон автомобіля. Далі їхали в тиші.