Глава 11.3

Ланон спробувала заспокоїтися і закрила очі. Темрява хлинула в її думки, і лише відчуття колін Брана, на яких лежали її ноги, було реальним. Бурмотіння старої віддалялося, немов вона йшла кудись, але фаріетос спробувала зосередитися на тому, що вона все ще лежить на дивані в кімнатці мексиканської відьми.

У густу чорнильну темряву ввірвалися блідо-сині тіні, вони тонкими струменями диму миготіли перед Ланон – змієподібні, напівпрозорі. Фаріетос почула спів – але чи був це голос мексиканки?.. Навряд чи – у звуках, що лилися з усіх боків, вчувалися свист вітру і далеке вовче виття, гавкіт диких гончаків Самайна... Пісня огортала Ланон, забираючи її за собою, і ось уже фаріетос здалося, що вона піднялася в повітря і полетіла, оповита синім димом, у чорну Безодню – і не було кінця цьому польоту, і не було більше відчуття гострих колін Брана під ногами... дивно – але і страху теж не було.

На якусь мить Ланон здалося, що вона розділилася, – частина її залишилася в темряві, намагаючись утриматися в туманній невагомості, а друга частина впала в Безодню, пірнувши в її чорноту, як у воду. Та частина, яка зависла в пітьмі, не розгубившись, теж ковзнула в океан темряви.

Спалах світла засліпив фаріетос, і вона відчула під ногами кам'яну підлогу. Політ перервався – вона стояла в якійсь кімнаті й чула чиїсь голоси. Відкрила очі та озирнулася – сутінок розкішної замкової зали, старовинні меблі, величезний камін біля дальньої стіни й високі вікна, за якими тремтить золотавий серпанок.

— Це і є замок сида? – запитала вона вголос, немов сподіваючись, що їй хтось відповість.

Сміх і голоси наближалися – здається, розмовляли двоє, чоловік і жінка. Ланон вирішила сховатися за гардиною, не знаючи, чи безпечно їй зараз перебувати в цьому місці. Ледь важкий оксамит приховав кімнату, як вона почула низький чоловічий голос, який не викликав у неї жодних емоцій:

— Це не залежить від мене, зрозумій! Ти зникнеш так само раптово, як і прийшла сюди...

— Я повернуся! Повернуся за тобою!..

Ланон ледь не скрикнула від несподіванки — чоловікові відповіла саме вона!.. Обережно визирнула з-за гардини — посеред зали, в обіймах темноволосого сида в старовинному одязі, стояла вона… розкішна сукня з криноліном, прикраси, немов викрадені з королівської скарбниці... Але як таке може бути? Вона і тут, і там одночасно?

Ланон відчула, що її охоплює тремтіння, немов її руки пестить своїми тонкими довгими пальцями сид… її, а не двійника…

Коли сид схилився над нею – нею? – Ланон злякано відсахнулася, забившись у його руках… Вона усвідомила, що вже не ховається біля вікна, а стоїть у незручній сукні навпроти Темного фейрі й не може нормально дихати через вузько затягнутий корсет…

— Що з тобою? — тривожно поглянув на неї Райан, в голосі його вчулося занепокоєння і... любов?

— Я... — Ланон не змогла відповісти, бо з жахом відчула те, чого ніколи не відчувала у своєму житті — дивне томління в грудях і безмежну ніжність. Вона зрозуміла, що прагне доторкнутися губами до рук сида, бажає відчути його поцілунки на своїй шкірі... Серце стукало в грудях, ламаючи ребра, а вона продовжувала мовчати. Вона знала, що таке пристрасть — тваринна, божевільна, що зриває кайдани з душі, але не знала, що таке любов. Здається, те, що вона відчувала зараз, і було коханням. У пам'яті сплив той день, проведений поруч з Райаном...

Вона згадала все, що сталося під час її подорожі в проклятий замок, і цієї миті обличчя сіда почало віддалятися, дихати відразу полегшало, ніби їй розпустили корсет... Спалах світла, що засліпив на мить, і ось вона знову висить у темряві, а довкола звиваються сині туманні змії...