Глава 9.4

Емма обернулася на звук відчинених дверей. Протяг колихнув штори, і вона здригнулася — з затоки дули холодні вітри, і задуха спала, що було не так вже й рідко в цьому місті, хоча багато хто наївно вважав, що в Лос-Анджелесі завжди спекотно.

На порозі завмер хижою тінню Ешлі, волосся розпатлане, на підборідді — щетина, а очі втомлено дивляться повз Емму.

— Я приніс зілля, — хрипко сказав він, налив у високий келих бурштинову рідину, залишивши половину собі, і поспішно вийшов.

Емма відчувала, що життя втомило її. Втомило своїми проблемами, своїми злетами й падіннями. Воно виснажило Емму, вичавило. Вона вже давно не чекала чудес, і навряд чи щось могло здивувати її або розчарувати — тепер, після появи в її житті Ешлі, чарівного ясноокого принца з іншого світу. Принца... Попри те, що він прожив не одну сотню років, виглядав трохи молодшим за Емму, і вона з жахом дивилася в останні дні в дзеркало — розуміла, що в’яне. Час нещадний... Стало важче дихати. Здавалося, болем і відчаєм просочене повітря в її кімнаті, і туга, змішана з самотністю, виблискує на дні келиха, що несе забуття і спокій для змученого серця. Опустивши плечі, немов на них був важкий тягар, Емма підійшла до столика, на якому стояв келих. Чорт забирай, набридло бачити в усьому щось хороше, чекати чогось від завтрашнього дня. У неї немає цього дня. Її життя таке швидкоплинне... Сумно, тужно... До нудоти й дзвону у вухах.

Емма з келихом в руках залізла на підвіконня і втупилася скляними очима в ніч. Зараз вона вип’є ці ліки від кохання і забуде про те, що відчувала до Ешлі.

А завтра вона вийде на сцену життя з маскою, на якій намальована посмішка, з очима, повними блиску і любові до всього світу. Але чи зможе вона посміхатися? І чи не буде блиск в очах — сльозами?..

Груди стиснуло, немов сталевими обручами, — всередині щось зламалося, і вмить впала на неї безнадія. Що вона без цього кохання? Та й чи є Ланон справа до них з Ешлі? Так чому ж вона, Емма, повинна відмовлятися від почуттів? Заради чого?.. І з несподіваною злістю вона смикнула на себе стулки фрамуги й виплеснула чарівний напій у ніч. Потім кинула келих у дзеркало і кинулася геть з кімнати — до Ешлі.

...Вовк стояв біля вікна з пляшкою в руках. Прикусивши губу, дивився на тонкостовбурні пальми, що чорніли в сизому сутінку. Здавалося, хтось натиснув вимикач у його душі — стало дивно тихо, і Ешлі не без подиву дивився на бурштинове зілля. Темрява поглинала його зсередини. Від неї не сховатися, не втекти, адже ця темрява — частина його... Він прийняв її як даність, він давно вже не плекав надій на щасливе завтра. І зараз він просто насолоджувався тихим щемливим сумом і важкою млістю в душі — адже варто випити чарівний відвар, і пам’ять розіб’ється мільйонами осколків, залишивши після себе лише порожнечу. Але чи стане йому легше, коли він забуде про ці почуття до красивої смертної? Він не хотів показувати свою слабкість, тому покинув кімнату Емми відразу ж, лише віддав їй частину Забуття. Ніхто не повинен побачити його тугу, ніхто не повинен знати, як йому важко зробити цей крок — навіть вона, та, яку він хотів забути... Він так довго ховав свої почуття, так довго боровся з собою, що повинен був зараз радіти, що після ковтка Забуття все це зникне. Але він не був радий.

— Ешлі!

Він обернувся і побачив Емму. Вона стояла біля відчинених дверей, і її очі блищали від сліз. Вона не бачила сенсу боротися з ними. Адже це були не просто сльози, це біль виривався назовні, скочуючись по щоках. Розмазавши біль по обличчю, Емма підняла голову і крізь мокрі вії поглянула на Ешлі. І він зрозумів — вона не випила напій. І темрява зникла з його душі, коли він розмахнувся і викинув своє зілля у вікно.

— Ешлі... — схлипнула вона і кинулася йому на шию. Притиснулася міцно, немов хотіла злитися з ним в одне ціле. — Ешлі...

— Все буде добре, — прошепотів він, гладячи її по розпатланому волоссю. — Ми щось придумаємо. Ми обов’язково знайдемо вихід. Ми ж дорослі люди...