Глава 7.2

Мить, що тривала вічність, обсипалася крижаною крихтою, і Ланон опинилася на полі бою. Крики й скрегіт мечів, свист стріл... туманний кривавий серпанок на небі... і сотні лицарів... Ланон захиталася, коли шалена стріла свиснула поруч з нею, але наконечник не зачепив фаріетос, пролетівши крізь її груди, немов вона була примарою.

— Куди мене занесло цього разу? — розгублено закричала Ланон, опускаючись на коліна в багно. Поруч з нею над переможеним ворогом схилився Райан — фаріетос лише відкрила рота від подиву, настільки мужньо виглядав Темний. Блискуча кольчуга, величезний дворучний меч у сильних руках, червоний плащ з хутряною облямівкою і заплетене в косу волосся кольору воронячого крила... Але тут же Ланон скрикнула від жаху, побачивши, кого вбив сид — на землі лежав, стікаючи кров’ю, її батько.

Райан дико закричав, радіючи перемозі, а навколо тривала битва — дзвеніли мечі, свистіли стріли, бряжчали щити, іржали коні й кричали воїни...

Але ось з небес впала на вбитого короля темна тінь, повалив фіолетовий дим, і в його клубах здивована Ланон побачила свою названу матір. Зі спотвореним від болю обличчям Карен прихилилася до грудей вбитого чоловіка, виючи, немов привид Бен Ші, стогнучи і плачучи. А поруч реготав Райан, піднявши над собою закривавлений меч.

— Будь же ти проклятий! — закричала Карен, ощирившись. Її золотаві очі блищали від злості й ненависті, її трясло від відчаю, і гіркі слова зривалися з вуст, ніби вона випльовувала їх: — Не буде тобі спокою! Не буде прощення! Я заберу все — твої почуття, твою пам’ять, твій біль і твою радість! Приречений на вічну самотність, ти вічно будеш нести це покарання за те, що вбив свого короля!

Вітер підхопив її слова, кидаючи пожовклим листям в обличчя Райана. Його лице спотворилося від жаху, і він почав танути в повітрі. Мить — і лише плащ і меч його залишилися лежати поруч із вбитим королем.

Ланон похитнулася, і тиша оглушила її. Звуки давньої битви поглинув туман, і вона знову опинилася в лісі світу Ілюзій. Навпроти стояла її мати — змарніле обличчя і тремтячі кістляві руки, згаслі очі й відчайдушна туга в погляді. Тільки зараз фаріетос усвідомила, як вона постаріла, і страх стиснув серце — Ші не старіють! Чому ж Карен так змарніла?..

— Тепер ти знаєш правду. Але що вона тобі дала?.. Якщо ти і покинеш замок сида, то він все одно залишиться там — це його покарання. І я не скасую його. Він вбив твого батька, пам’ятай про це.

 — Але я дала клятву… — розгублено прошепотіла Ланон і без сил притулилася до шорсткого стовбура дерева. З подивом зрозуміла, що її одяг знову цілий, подряпини і садна зажили, а волосся акуратними пасмами м’яко спадає по плечах золотим водоспадом. — І я не можу її порушити… Крім того, пам’ятаєш, за що я потрапила до в’язниці Світлих?..

— Ти вбила сестру, — затремтів голос Карен, і самотня сльоза скотилася по блідій щоці. — Але це було випадково. І навіть якщо я пробачила...

— Ось саме — ти пробачила! — підхопилася фаріетос з люттю. — І я теж повинна вчитися прощати! Я повинна вчитися відчувати! Розумієш? І Райан — це мій шанс навчитися відчувати щось, крім голоду і плотських бажань! Я допоможу йому, і ти не зможеш мене зупинити!

— Тоді будь готова до того, що одного разу ми зустрінемося на одній стежці, — лід у голосі Карен вкрив серце її названої дочки інієм, скував морозним подихом відчаю. Очі Тіні стали холодними — здавалося, вона в цю мить вбила в собі любов до Ланон. — Ми зустрінемося, і я помщуся тобі за те, що ти допомогла моєму ворогу. Ти зрадила свого батька, ти зрадила мене.

— Це твій вибір, — ледве вимовляла ці слова фаріетос — гострі осколки материнської ненависті шарпали її серце, дихати стало важко, немов чиїсь невидимі руки схопили за горло і почали душити. — Я… свій вибір… зробила…

...Прикрашена ліпниною стеля здіймалася вгору, а стіни, завішені гобеленами, здавалися прихованими в тумані. Але це була лише пелена перед очима. Ланон втомилася, вона так втомилася, що ледь дійшовши до величезного ліжка, що стояло на підвищенні, впала на шовкові покривала, не роздягаючись. Вона встигла подумати про Ешлі, про те, що повинна знайти його, але тут же морок поглинув її свідомість.

Ланон прокинулася, коли рожево-золоті промені сонця розсипалися золотавими монетками по червоному килиму з довгим ворсом — від цього здавалося, що кімната охоплена полум’ям.

Фаріетос сіла на ліжко і уважно оглянула спальню — розкішна, заставлена горіховими меблями, обтягнутими візерунчастим шовком, з важкими темно-зеленими портьєрами, вона немов з’явилася з минулого.

Здавалося, весь цей замок і його господар — частина іншого світу, іншого часу. Ланон звикла до гламурного блиску світу смертних, звикла до того одягу і місць, майже позбавлених зелені, з високими бетонними будівлями. Коли вона востаннє була в лісі? Якби не ця подорож у чарівний світ, вона могла б забути, як той виглядає!

І Ланон поспішно підхопилася з ліжка, кинувшись до балкона. Рвучко відчинила двері й завмерла, вчепившись у поручні, оповиті сухим плющем. Жадібно і тривожно, з тугою в погляді, вона вдивлялася в пагорби, вкриті лісом, у високі кам’яні останці, що стирчали напівзруйнованими вежами із зеленого моря ялинників. Сонячні березові гаї здавалися яскравими плямами, немов боролись з наступаючою на них хвойною гущавиною, і Ланон до божевілля, до тремтіння в колінах, захотілося пройтись лісовими стежками, слухаючи пташині трелі й насолоджуючись запахами опалого листя і диких трав.