Пролог

Пролог

— Месьє Лавуазьє, до вас мадам Жено, — почулося з-за прочинених дверей, і не встиг Жак відповісти, як до кабінету впливла золотокудра мініатюрна Мішель — його кохана, його натхненниця, його Муза. Золотистий шифон хмарою огортав її фігуру, водоспадом воланів спадаючи до витончених щиколоток, великий бурштин і перли сяяли на шиї та руках, а туфлі були на таких високих підборах, що здавалося дивним, як Мішель взагалі пересувається. Мадам Жено — ікона стилю, обличчя з обкладинки, вишукана і чарівна світська левиця.

Жак посміхнувся — цинічно, жорстко. Вона — його жінка. А він завжди знав, що йому належатиме все найкраще. І ось тепер його пісні звучать на всіх радіостанціях, він виступає на кращих концертних майданчиках світу — Arena di Verona, Carnegi hall, Wigmore hall… І йому належить найрозкішніша красуня Франції.

— Ланон, серце моє! — Він завжди називав її справжнім ім’ям, пишаючись, що мало хто має на це право. — Ми зробили це! Мій останній диск підірве цей світ.

— Він його вже підірвав, — посміхнулася жінка, сідаючи до нього на коліна. Тонка бретелька зіслизнула з плеча. Ланон провела прохолодними пальцями по запалій щоці Жака, злегка подряпавши шкіру гострим нігтем, покритим бронзовим лаком. — Ти схуд, милий. Це все проклята дієта — досить харчуватися броколі та рибою, тобі потрібні сили.

Жак із задоволенням зарився обличчям у шовковисте волосся Ланон. Руки розслаблено ковзнули по її оголених плечах, і музикант відчув, що не може стримати пристрасного бажання розіп’яти свою Музу прямо на своєму робочому столі.

— Поїхали до тебе, коханий. — Ланон поривчасто встала, вивільняючись з його обіймів. — До речі, ти пам’ятаєш, що я колись тобі казала? За цю музику, за славу і за шанувальників тобі доведеться заплатити...

— Я пам’ятаю, — безтурботно відгукнувся він. — Я завжди плачу за рахунками.

*

У золотисто-фісташкову спальню, заставлену меблями в стилі Людовика XIV, влетів розпатланий русоволосий чоловік з газетою в руках. Його бліде обличчя вкрилося багряними плямами, він завмер посеред кімнати, в безсилій злості стиснувши кулаки. Ланон, яка накладала грим на своє чарівне личко, побачила несподіваного гостя у віддзеркаленні трюмо і скептично запитала:

— Що привело до мене великого Магістра Благого Двору?

— «Скандально відомий музикант Жак Лавуазьє був знайдений сьогодні вранці в своїй спальні мертвим. Знекровлений труп співака знайшла покоївка. Кімната без слідів злому...», — почав той зачитувати статтю з пошарпаної бульварної газетки. Потім відкинув її геть і з люттю вигукнув: — Ланон! Знову твої витівки! Ти ж знаєш, що Договором між Дворами заборонено вбивати смертних! Ти хоч розумієш, чим це загрожує?

— Ешлі, любий, не кричи, — скривилася Ланон, повільно встаючи з крісла. На її обличчі відбилося цілком щире каяття. — Це була випадковість.

— Випадковість? Ти вщент випила цю людину!

— Я перестаралася, — байдуже знизала плечима Муза, і хижа посмішка з’явилася на її яскравих кармінних губах. — Він був занадто закоханий у мене, і в його крові через ці почуття був такий хміль! О, Ешлі, знав би ти, який смачний був цей музикант! Коли я зрозуміла, що висушила його, було вже пізно.

— Ти розумієш, що якщо справу не вдасться зам’яти...

— Як тобі цей ірландець? — Ланон немов не чула докору в голосі Магістра. Вона взяла з туалетного столика фотографію ясноокого рудоволосого хлопця і простягнула її Ешлі. — Цей красень дуже талановитий. І йому потрібна Муза… Може, допоможемо йому зробити кар’єру?

— Ти невиправна, — зітхнув Магістр, втомлено сідаючи на диван.

— Я просто виконую свою роботу, — холодно відгукнулася Ланон, і її зелені очі спалахнули, немов болотні вогники, що здавна заманювали мандрівників у Пагорби, де жили чарівні фаріетос — ті, кого люди називали фейрі. — Упевнена, ти зможеш розв’язати цю невелику проблему з Жаком Лавуазьє.

— Ти обіцяєш, що будеш контролювати свій голод? — запитав Ешлі, і в його голосі пролунали прохолодні нотки. Він втомився прикривати Ланон щоразу, коли вона втрачала розум.

— Я обіцяю.