Проза. Шерстяні справи

Шерстяні справи

1.Вступ
У самому серці села, де півні кукурікають точніше за будь-який будильник, а бабуся Ганна варить борщ із такою силою, що навіть сусідські тарілки запотівають — там, на подвір’ї біля старої хатини, серед груш і вічного запаху сметани, жило Котяче Королівство.
Ні, не плутай із якимось там мультиком чи зоопарком — це була справжня монархія! Щоправда, без трону, зате з тазиком молока.
На чолі стояли не люди, а коти. Причому не просто коти, а справжні персони з характером: одна шипить, друга зникає, третя дивиться на всіх, як на телепнів, і лише мудра собачка зітхає в будці:
— Ой, як ви мене всі втомили...
Кожен із цих котів був легендою. Декого боялись миші, декого — пташки, а декого — навіть сусіди (після того, як кіт Барон об’ївся домашнього сала й заснув на їхньому килимку).
Але найбільше боялись одного — шерсті в зубах. І знаєте чому? Бо коли в селі лунало урочисте гавкання Жучки — значить, хтось із вусатих знову щось не поділив і ризикував залишитися без хутра. Жучка не любила сварок. Але шерсть... дуже цінувала. Для утеплення.
Ось так і починається наша історія — про котів, що не поділили світ, миску й ковдру, і собаку, яка вміла вгамувати будь-кого. Але перед цим....

***
Навесні стара хатинка, вкрита часом і спогадами, оживала разом із довколишнім світом. Біля  неї, мов жива сторожова вежа, стояла величезна стара груша. Вона шуміла гіллям так, ніби щось шепотіла вітрові, а влітку — дарувала тінь котам, які любили там дрімати після ранкового полювання.

Вкінці грядок, де земля була пухка, як пиріг, неквапливо щипала траву коза. Їй не заважали ані люди, ані коти — вона знала, що тут її царство. Навпроти двору, в невеликій калюжі, весело плюскались сусідські каченята. Вони тільки одним оком поглядали на двір — бо там, як знали всі пернаті, правила котяча мафія.

Поряд із парканом, на самому вершечку старого в’яза, що давно вже засох, але гордо стояв — мов охоронець часу — звили собі гніздо лелеки. З-під його гілля, немов з кварталу галасливого міста, щоранку вискакувала зграя горобців. А під стріхою самої хатини дзвінко щебетали ластівки — справжній домашній оркестр із крилами.

Біля західної стіни хатини, в тиші й затінку, мов сторожа краси, росли рожеві та білі мальви. За ними — м’ята, що дарувала аромат спокою ще до того, як її зірвуть. Там же весною розквітали тюльпани, а барвінок, мов зелений змій, обвивав стовбур старої яблуні, ніби намагався втримати її від падіння — від часу.

За хатою ховався маленький погріб, оброслий диким виноградом. Вхід до нього ледь видно, і кожен гість, що вперше приходив, спинявся перед ним з думкою: 

«А раптом це портал у чарівний світ?» І недарма. Всередині — полички, що вгинались від скляного достатку: варення — абрикосове, малинове, смородинове, сливове, яблучне з корицею. Банки з компотами, помідорами, огірками, і навіть кабачкова ікра, така густа, що ложка в ній стояла, як штик.

А навпроти хатини — новенька літня кухня, зведена дідусем Іваном. Він будував її неквапливо, але з любов’ю — для сина і невістки, щоб було де закручувати все це багатство на зиму. А ще — щоб було куди зайти, поставити чайника, сісти на ослін і подивитися на грядку, що тягнулася аж до поля. Там росло все: від часнику до дині, від буряків до соняшників. Бо якщо посадиш із душею — виросте навіть те, чого не садив.

Це місце було більше, ніж просто подвір’я. Це був окремий світ — живий, справжній, теплий, де кожен мав своє місце, навіть засохле дерево, навіть каченята в калюжі, навіть коти-королі, що спали під деревом і любили керувати всім.. на свій вусатий лад.

Знайомство з героями нашої історії

Ніч — невловима чорна кішка, що в спокої ховає свої таємниці та ходить безшумно крізь двір і нічну тьму.

Багіра — відважна киця з надгризеним вухом, що страху не знає й завжди перша стане на захист рідної домівки.

Тінь — хитра мандрівниця, що з’являється й зникає, наче подих вітру, таємнича і недосяжна.

Сметанка — добра мати, з любов’ю в серці, що виховує малечу сміливою і допитливою, не боячись ні калюж, ні пригод.

Барон — аристократ серед котів, з гордовитою поставою й витонченим апетитом. Іноді шкодить з допитливості, бо світ навколо – це велика загадка для нього.

Хом’як — пухнастий білий, як сніг,  господар запасів, що колись прийшов випадково, але став незамінним другом і хранителем таємниць двору.

Жучка — маленька собачка-вартова, з гучним голосом і великим серцем, що охороняє спокій і лад на подвір’ї, не дозволяючи нікому порушити тишу.

2. Барон і варення

Усе почалося тоді, коли Барон — головний кіт із родоводом у серці (бо в документах, чесно кажучи, не значився), вирішив оглянути володіння. День видався теплий, вітерець був ледь вловимий, а пахло навколо грушевим листям, м’ятою й…свіжим варенням.

Барон неквапом підійшов до погреба, понюхав виноградну лозу, і вирішив: «Потрібно інспектувати внутрішнє.» Бо що за король, який не знає, що там ховає підземне царство?

— Мяу! — промовив він до винограду, як до вартового.
— Авжеж, проходь, ваша котячість, — мовчки відповів виноград, киваючи листочком.

Барон проскочив крізь дірку в кутку старих дверей — вона була створена або часом, або мишами, але нині стала королівським ходом. Всередині пахло… солодким, духмяним смачним, і Барон зупинився перед банкою, на якій було написано: “Варення сливове.”
— Хм... Мда, давно не куштували, — буркнув кіт, облизуючи вуса.

Він сів, як справжній гурман, притулився лапою до банки, та раптом — банка покотилася, зачепила іншу, й ще одну… І як по ланцюжку пішло! Банки загули, закрутилися, і — плюх! — одне щось з вищим градусом бахнуло об землю. У кутку погреба запахло наче сільським святом із частуванням.
І тут з’явилася Жучка. Вона почула цей погребовий перфоманс і прибігла на допомогу — чи то рятувати кота, чи банки, хто її знає.
— Барон! — загарчала вона, заглядаючи до погреба. — Ти там що, консервуєш себе в варенні?!
— Я проводжу інвентаризацію! — гордо відповів Барон, заляпаний з голови до лап вишневою есенцією.