Проза. Подорож у минуле

Подорож у минуле

1.Тато знає стежки

Поїздка в Чорнобильську зону – це завжди пригода. Особливо, якщо твій тато виріс у цих місцях і знає кожен кущ краще за картографів. Таке враження, що в нього GPS в голові, а не в телефоні.
Доїхали до Луговиків рейсовим автобусом, а далі – пішки через Фабриківку в Поліське. Маршрут не з легких, але тато йшов впевненим кроком провідника. Така впевненість не залишала шансів для сумнівів. Я просто йшла слідом — куди тато, туди і я.

2.Березовий гай, сосни і татова навігація

Спочатку все було красиво: сонце пробивалося крізь хмари, вітер ніжно розчісував березові коси, десь далеко лунав пташиний спів. Природа здавалася гостинною.
Ми фотографувалися на фоні соснового лісу, сміялися, кепкували одне з одного — тато жартував, що я схожа на туристку з міста, яка шукає вай-фай у кущах. А я у відповідь казала, що він, як чарівник із лісу, який знає всі портали у паралельні світи.
– Ось тут колись дорога була, – киває він у напрямку густих заростей.
– І що, прямо тут пройдемо?
– Ну, а де ж іще?
Я з підозрою дивлюся на хащі, але слухняно лізу слідом. Якщо тато каже, що там дорога — значить, вона там і є. Просто її вже років тридцять ніхто не бачив.
Минаючи ліс, ми вийшли на галявину, де пісок був теплий, як на пляжі, а на ньому – подушки м’якого сухого моху. Я зупинилася, щоб зробити кілька фото сосен, які тяглися вгору, як антени до неба.

3. Фабриківка – там, де час зупинився

Фабриківку ми знайшли не одразу. Від колись живого села зостались лише розвалини замість будинків, кілька похилих парканів і дерева, що захопили територію, ніби забули, що це було людське.
– О! Оце наш поріг! – тато радісно вказує на купку трухлявих дощок.
Я киваю, бо сперечатися з людиною, яка бачить рідне дитинство у руїнах, безглуздо.
Фабриківка — не просто крапка на карті, а колишня домівка мого тата. Колись тут дзвенів сміх, пахло свіжим хлібом, а літніми вечорами збиралися сусіди, щоб поспівати пісень і помилуватися зорями. Та після 1986-го село опинилося в тіні Чорнобиля — не в самому центрі біди, але й не достатньо далеко, щоб уникнути вироку. Хоч до станції понад сорок кілометрів, сюди також долетів вітер з невидимим ворогом. Людей вивезли. Тиша зайняла місце розмов, дерева заполонили подвір’я, а дика м’ята пробилася крізь старі сходи. Це теж зона — непомічена на картах, але жива в серці тата. Він щоразу згадує з теплом про свій дім і не хоче вірити, що його більше нема. Що не вдасться вже посидіти на ганку, пройтися знайомими стежками босоніж, назбирати грибів, покупатися в річці.  Життя людей тут неможливе, і ця думка болить сильніше за час і відстань. Але пам’ять — вперта. Вона не знає кордонів і дозволів.

Прогулявшись залишками асфальтової дороги, ми сіли під старою яблунею, щоб перепочити. Через півгодини рушили далі. 
Пройшли повз закинутий завод, з облізлими стінами і вікнами, які давно втратили шибки. Тато розповідав кумедні історії, як він малим лазив по цих будівлях, і як одного разу там загубив чобіт у багнюці, а додому йшов босим, схожий на пірата.

4.Річка Уж і татова філософія

Далі на обрії заблищала річка Уж – тиха, спокійна, ніби й не в курсі, що колись тут вирувало життя.
– Раніше ми тут перепливали, – каже тато з усмішкою.
– І як, нормально?
– Ну… перший раз – нормально. А другий – не дуже…
– Це як?
Тато лиш загадково посміхається. Очевидно, ця історія залишиться в архівах його пам’яті.

5. Кладовище, тиша і погляди з тіні

Дорога привела нас до старого кладовища — того самого, де поховані родичі тата, його односельці, знайомі. Тільки тепер це місце стало іншим. Не просто тихим — мертвим у кожному сенсі слова. Повітря тут було густим, важким, мов настояним на затертих молитвах і спогадах, яких ніхто не хотів би пригадувати.
Тут не шелестів вітер — він шепотів, ледь чутно, з надтріснутим присвистом, наче хтось невидимий дихав просто у вухо. Я зупинилася. Погляд впав на  розриту могилу. Потім — ще одну. Іще. Подекуди серед гілок та сухої трави валялися погризені людські кістки — здається, голодні хижаки давно господарюють тут. Побілілі, наче вимиті часом, вони світилися на тлі темної землі, викликаючи якусь тваринну тривогу.
Сосни навколо стояли мовчазні та суворі, їхні стовбури нагадували худі спини — тих, що колись приходили сюди востаннє.
Я ловила себе на думці, що не хочу ступати далі, але ноги самі несли вперед. Начебто хтось невидимий кликав до себе.
Тато мовчав. Це мовчання було страшніше за будь-які слова.
Раптом у лісі хруснула гілка. Ми обоє здригнулися. Серце закалатало. Тіні між деревами ворушилися, і я не була певна, чи це просто вітер, чи щось дивиться на нас, як на чужаків.
– Ходімо, – прошепотів тато. І ми рушили далі, не озираючись.

6. Як нас зустріли на блокпості

Коли ми вийшли до блокпоста, нас уже чекали. Двоє охоронців з серйозними обличчями, ніби щойно зловили шпигунів на гарячому.
– Ваші документи. Звідки йдете? – суворо питає один із них, глянувши на нас так, наче ми щонайменше із Чорнобиля ядерну боєголовку винесли.
– Із Поліського, – спокійно відповідає тато, ніби тільки що вийшов із супермаркету, а не з зони, де офіційно пройти «неможливо».
Охоронець в шоці.
– А як ви туди потрапили?
– Ну… пішки, – ще спокійніше відповідає тато.
– Пішки?! Але ж там пост, там пост, там річка, там болото…
Тато киває.
– Знаю. Але ж ноги — не з пластмаси, а мапа в голові.
Охоронець зависає. Його напарник підозріло дивиться на мій фотоапарат, ніби я там зафіксувала державну таємницю.

– Це… ви щось там фотографували?
– Та просто природу.  І тата на природі, – кажу з усмішкою.
Охоронці переглядаються. Один зітхає.
– Ну й чудики, – бурчить інший.
– Не ми такі, життя таке, – відповідає тато й весело підморгує.
Врешті-решт, нам махнули рукою, мовляв, ідіть уже, поки ми не передумали. І поки система не виявила, що хтось таки обійшов усі її «неможливості».
– Я ж казав: стежки знають, кого треба провести, – задоволено мовив тато, і ми спокійно рушаємо далі.