Проза. Передбачення

Передбачення

Тільки перейшла в 10 клас, ми з татом поїхали купувати все необхідне для школи. На базарі до мене підійшла жінка. Стара, з вицвілою хусткою й проникливим поглядом. Взяла мене за руку, довго вдивлялася в лінії долі й тихо мовила:
— Дитино… тобі не судилося довге життя.
Я пирхнула, вирвала руку й пішла далі. Дурниці. Що вона могла знати?
Але коли в сімнадцять я лежала в лікарні, ледве тримаючись за цей світ, згадала її слова.
«Ну, якщо вже так… то все одно впораюся.»

Я вижила.
У двадцять чотири поїхала туди, де кожен день міг стати останнім. Де постріли й вибухи змішувалися з подихом вітру. Де страх став фоном, а життя — грою, де ставки були занадто високими, щоб їх ігнорувати.
Я повернулася.
У двадцять сім — знову лікарня, знову операція, знову біль, що накривав тіло, мов хвиля.
Я лежала, дивилася в стелю й думала:
«Гаразд... і це переживу. Як тільки покращає, обов’язково приготую щось смачненьке.»
А коли трохи набралася сил — пекла оладки з яблуками.
У тридцять — новий діагноз. Новий удар.
— Вам доведеться змінити все, — мовив лікар. — Кожен крок, кожен шматочок їжі. Постійний контроль.
Сил не було зовсім. Я тільки зітхнула:
«Нічого… писати я ще можу.»
І написала книгу.
А потім — ще одну.
Зараз на підході третя.
Я більше не слухаю чужих передбачень. Живу, як відчуваю. Відкидаю чужі правила — вони не для мене.
Моя віра теж змінилася. Тепер вона живе в природі. У дощі, який м’яко змиває втому, у вітрі, що торкається обличчя, коли біль проникає у кожну клітинку. У деревах, що стоять, мов старі друзі, готові слухати, коли слова переповнюють, а мовчання стає єдиною розрадою. Природа — це моя церква, де немає рамок і догм. Мій храм, у якому не відчуваєш самотності, бо все навколо наповнене життям. Мій лікар, що дарує спокій і цілющу тишу і не вимагає нічого натомість. Вона лікує не словами, а своїм існуванням.
А ще саджаю сад. Повільно, дерево за деревом.
І продовжую писати. Адже мої вірші — це ландшафт, де кожен камінь, кожне дерево, кожен подих має своє значення. Я створюю світ, де люди і природа переплітаються в одну гармонійну мелодію. В кожному слові я намагаюся знайти тонкий зв’язок між тим, що є, і тим, що могло б бути, розфарбовуючи їх у всі відтінки емоцій, ніби художник, вибираючи кольори на палітрі.
Я вдихаю свіже повітря і йду — хоч повільно, хоч мовчки — вперед…
Доля стоїть десь збоку, знизує плечима й, трохи розгублено, переписує мій сценарій.
19.04.2025