Проза. Терен

Терен

Проходила мимо тернових заростів і згадалося, як була маленькою. Я тоді дуже хворіла, ліків не було за що купити. Жили зовсім бідно.

 Взимку, коли я лежала з температурою під 40, мама йшла через снігові замети на край села, щоб наламати тернових гілочок. Йти не дуже  далеко, та дороги не прогортали. Снігу майже по пояс, тому добратися до тернових кущів було завдання не з легких. 

Набравши побільше тоненьких гілочок мама поспішала додому і варила в кастрюлі мені смачний вітамінний чай, що допомагав швидко збити температуру та покращити самопочуття. 

 А якщо в чай додати трохи цукру і цедри лимона, то взагалі процес лікування ставав найприємнішим який тільки можна знайти. 

Пам’ятаю, ще мама робила якісь трав’яні чаї...з чого саме – не знаю, але дуже смачні.
Ееех, терен, ти на мить повернув мене в дитинство!  
А влітку мене можна було майже взагалі не годувати: шматок хліба з цукром з’їм, а на десерт – вишні, груші, абрикоси...

А які красиві сукні  тато купував у Києві… тільки найкраще  для улюбленої донечки. Мабуть всі кошти витратив. Зате я завжди була нарядна, мов лялька.  До речі, про ляльок(а їх було багато, на будь-який смак). Наближалося свято, мій день народження. Подарунок купили заздалегідь і довго думали куди б сховати. Ну і придумали, на піч... Я ж мала, туди не доберусь. А так, як вечорами було прохолодно, то вирішили витопити піч, заодно і хліба спекти.

Настав довгоочікуваний день, мама до подарунка, а він...м’яко кажучи засмажився. Інший купувати пізно, Та й нема коштів. Довелося дарувати те, що є.
Ось так з’явилася в мене лялька Негритоска (назвала так через її зовнішній вигляд) і згодом стала моєю улюбленою іграшкою. 

Добре, що в мене такі чудові батьки. Готові були віддати останнє своїй дитині, аби тільки росла здоровою і щасливою. 

От і виросла. Тепер стараюсь для батьків.
18.08.2023