5

Глава 5: Тіні минулого
Анна не знала, чого чекати від цієї зустрічі з Даніелем, але вона вже була готова ризикнути. Вони вибрали одну з тих тихих, відокремлених алеї в кампусі, де навіть університетська метушня здавалась далекою і незначною. Під ногами шуміли осінні листя, і повітря було прохолодне, з ароматом дощу. Анна не могла перестати відчувати, як її серце б’ється в ритмі, що не був її власним. Все змішалося — хвилювання, тривога, цікавість.
Даніель стояв на відстані кількох кроків від неї, спостерігаючи за її рухами з тією ж таємничою усмішкою на губах, що Анна вже почала впізнавати. Його блакитні очі, як зазвичай, були повні загадок. Вона все більше відчувала, що він здатний бачити її через ілюзії, які вона так старанно будувала навколо себе. 

— Ти вирішила, що готова дізнатися правду? — запитав він тихо, але з відтінком впевненості, наче був переконаний, що відповідь буде ствердною.
Анна зробила глибокий вдих, намагаючись тримати себе в руках. Кожен крок, кожне слово, що виходило з її губ, вимагало зусиль, яких вона не була готова вкладати.
— Що ти хочеш від мене, Даніель? — спитала вона, хоч і розуміла, що його бажання було набагато складніше за просту відповідь.
Даніель ступив на крок ближче. Його погляд став важким, сповненим тиску. Він був поруч, але не домінував. Його присутність була немов непередбачуваний шторм, готовий накрити її, якщо вона дозволить.
— Я хочу лише, щоб ти побачила мене таким, яким я є, — відповів він. — Можливо, це твій шанс побачити, хто я насправді. І що між нами не просто випадковість.
Анна відчула, як її серце пропустило кілька ударів. Це не було випадковістю? Їй стало важко дихати від цього нового відкриття. Щось в його словах і в погляді говорило, що все, чим вона жила до цього, могло бути ілюзією.
— Я вже бачу тебе, — відповіла вона, намагаючись звільнитися від цього тяжіння, що вона не могла пояснити.
— І що ж ти побачила? — запитав він, ніби випробовуючи її, але в його голосі не було ані погроз, ані насмішки. Тільки спокій, який насправді був ще більш незвичним.
Анна підняла погляд, намагаючись знайти у ньому те, що сховалося за словами. В його очах не було нічого ворожого, але все ж було щось, що змушувало її боятися.
— Я бачу, що ти — не такий, як інші. І це… лякає мене, — зізналася вона, знову відчуваючи, як її серце б’ється швидше.
Даніель усміхнувся. Це була усмішка, яка змушувала її почуватися одночасно вразливою та захищеною. Він стояв перед нею, але у його очах була не тільки спокійна рішучість, але й ще й глибока таємниця.
— Лякатися — це природно, — відповів він. — Ти права, я не такий, як інші. І саме тому ми з тобою маємо більше спільного, ніж ти думаєш.
Анна відчула, як її руки тремтять, але вона намагалася не показати цього. Чому він так легко говорив про це? Чому все, що він казав, звідкись ішло з глибини, і кожне його слово змушувало її сумніватися в тому, що вона знала про себе.
— І що тепер? — запитала вона, спостерігаючи, як його обличчя змінюється, коли він наближається ще ближче.
— Тепер ми повинні зробити наступний крок, — сказав він, дивлячись їй в очі. — І я тобі покажу, хто я. І ти побачиш, чому я не можу просто піти.
Вона не знала, чого чекати. Але вона відчула, як щось глибоко всередині її розривається. Все, чого вона боялася, тепер мало бути на її порозі.
— Я не хочу бути просто твоїм проектом чи випробуванням, — тихо вимовила вона, більше для себе, ніж для нього.
Але Даніель, здавалось, зрозумів її без слів. Він наблизився ще ближче і не сказав нічого. Лише погляд, повний смутку і водночас надії, зустрів її.
— Ти не просто проект. І я не збираюсь втекти, — прошепотів він. — Я хочу, щоб ти дізналася правду. І щоб ти побачила, що я дійсно можу бути частиною твоєї реальності. Але тільки якщо ти будеш готова до цього.
Анна закрила очі, розуміючи, що той момент, якого вона боялася, нарешті настав.