3

Глава 3: Лабіринт таємниць
Кампус виглядав спокійно. Вранці, коли більшість студентів лише починала прокидатися, Анна і Даніель йшли по порожніх алеях, покритих осіннім листям, яке тихо шелестіло під ногами. Вони майже не розмовляли, хоча між ними було більше, ніж просто тиша. Щось важливе і незрозуміле витало в повітрі. Анна відчувала його присутність, як тінь, що слідує за нею. Вона не могла відірвати погляду від його фігури, хоч і намагалася.
— Ти справді вперше тут? — запитав Даніель, повернувши до неї своє обличчя. Його блакитні очі блищали, і Анна відчула, як її серце зробило сальто. Вона знову почала нервувати, намагаючись залишити все під контролем.
— Так, — відповіла вона коротко, намагаючись зібратись. Вона не хотіла показати, що хвилюється. Не хотіла показати йому, що щось в його погляді змушує її нервувати.
Але Даніель вже, мабуть, все зрозумів. Він зробив крок ближче, і на його обличчі з’явилася якась тінь зацікавленості.
— Я бачу, ти не хочеш говорити про це, — сказав він, але його голос був м'яким, без тиску. Він не змушував її відкриватися, але це не означало, що він не буде спостерігати.
Анна зупинилась і подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чого він хоче. Її серце билося все швидше, і кожен його погляд здавався проникливішим. Чому він так часто дивився на неї? Чому його присутність була настільки тяжкою, що її кожен крок здавався неправильним?
— Я не розповідатиму, — сказала вона після короткої паузи. Вона не могла йому сказати правду. Ні. Не могла.
Даніель вийшов вперед і підійшов до великого старого дерева, що стояло біля бібліотеки. Погляд Анни слідував за ним. Його рухи були плавними, але з внутрішнім напруженням. Він зупинився, обернувшись до неї знову.
— Ти не мусиш, — відповів він, в його голосі була інша нотка, не така вперта, але глибока. — Але рано чи пізно, ти не зможеш уникнути відповіді на питання, які самі собою виникають.
Анна відчула, як її губи стискаються. Щось у його словах було правдою. Вона не могла залишатися у тіні вічно. Не могла ховатися за своєю перепоною та мовчанням. Вона все більше починала відчувати, що щось змінюється. І це щось було ним. Її серце відмовлялося відпустити його, навіть якщо це була загроза.
— Ти нічого не знаєш, — промовила вона, намагаючись заспокоїти себе. — І не хочеш знати.
— Я хочу, — відповів він, і його погляд став серйозним. Він наблизився до неї так, що їхні погляди знову зустрілися. Його очі здавалося говорили більше, ніж слова. Вони відкривали щось потаємне, таємницю, яку йому самому ще потрібно було розгадати.
Анна робила крок назад, але цей рух не був відчаєм чи страхом. Вона просто не могла дозволити собі залишатися так близько. Її сили на межі. Але Даніель не відступав.
— Що, як я хочу дізнатися? — запитав він тихо, але з таким натиском, що в її голосі з’явилася якась незрозуміла туга.
— Що ти хочеш від мене? — її питання прозвучало майже як зізнання, і в ньому було стільки емоцій, що вона сама не зрозуміла, звідки вони взялися.
Даніель мовчав. Його очі ніби казали більше, ніж все, що він міг сказати словами. Він не відповів, але в його погляді знову промайнула та сама тінь, той же самий важкий погляд, який Анна вже кілька разів помічала. Що він відчував? Що було між ними?
І що тепер? Тепер, коли вона більше не могла від нього втекти.