15

Цей новорічний вечір складався як на диво сприятливо для мене. Відверта розмова з Віталієм Семеновичем практично не залишала сумнівів в тому, що незабаром перед мною відкриються всі неозорі шляхи Європи. Випробувальний термін я пройшов успішно тож мине зовсім небагато часу як знайоме кермо рідної «фури» знову опиниться в моїх руках. А дальше прощай осіле життя і привіт вільний вітер далеких мандрів.

Трішки попсувала піднесений настрій Тетеря. Новина про моє скоре повернення на міжнародні маршрути не надто потішила її. Більше того, мені навіть здалося що жінка дуже засмутилася від цієї звістки. Вираз обличчя у Світлани був тоді такий наче вона з’їла кислицю. Моя супутниця раптом забажала повернутися додому і у мене не було підстав не виконати це її прохання. Правда довелося дещо схитрувати і викликаючи таксі я вдався до невеличкого обману й сказав жінці що вільних машин в цю хвилину немає. Зробив так головним чином через те що не хотілося щоб вона сумувала одна в таку незвичну ніч.

Ми зробили невеличку прогулянку в сторону міського парку під час якої я намагався розвеселити свою супутницю розповідями про традиції та звичаї святкування приходу Нового року які були заведені в моїй родині. Як не дивно та ці спроби виявилися доволі успішними, і Світлана вже більше не згадувала про повернення в село. Мені навіть вдалося вициганити в неї обіцянку, що опівночі вона загадає якесь заповітне бажання для себе. Все це давало надію, що жінка не залишить мене до кінця святкової вечірки.

В розмовах ми не помітили як підійшли до входу в парк, і тільки тут я збагнув як необачно вчинив мимоволі вибравши саме цей напрям нашої подорожі. Потрапити на територію парку з яким мене пов’язало стільки особистих спогадів мені тепер дуже не хотілося. Це небажання було настільки великим, що я раптом завмер мов укопаний чим викликав неабиякий подив у Тетері.

– Щось трапилося? – з тривогою запитала вона. – Чому ти зупинився?

– Нічого не трапилося, – стиха відповів я ледь стримуючи хвилювання в голосі. – Просто колись, в цьому парку, відбулися надзвичайно важливі для мене події, про які тепер боляче й неприємно навіть думати.

– Не хочеш зустрічатися з привидами минулого? – запитала жінка і вперше за весь цей час взяла мене на кпини. – Не думала, що ти Бурлака такий боягуз.

– Я не боягуз, але хотів би назавше викреслити деякі речі зі своєї пам’яті,– коротко буркнув я у відповідь вражений до живого таким несправедливим звинуваченням Тетері.

– Думаєш тобі вдасться?

– Не знаю, але які у мене ще варіанти залишилися?

– Залежить від того, що саме ти хочеш забути.

– Це стосується моєї колишньої, – після деяких вагань зізнався я.

– Чомусь я так і припускала, – промовила жінка і глянувши мені просто у вічі раптом запитала. – Ігорю, хочеш одну пораду?

– Давай, – я був розгублений і спантеличений водночас цією несподіваною пропозицією.

– Це звісно не моя справа, але ми здається стали добрими друзями і я дозволю собі відверто сказати що думаю. Так ось, визначися чого ти хочеш в подальшому житті і зроби врешті-решт свій остаточний вибір. Якщо твоя дружина все ще така важлива і близька тобі то пробач її і повертайся додому. Якщо ні то перестань мордувати себе тим минулим якого вже не повернути. Інакше, боюся колись не стримаєшся, знову зірвешся та перетворишся на безпросвітного пияцюру. А мені б цього дуже-дуже не хотілося.

– Я вже тобі неодноразово говорив, що не повернуся до цієї зрадниці. Між нами все закінчено. А розпрощатися з минулим не так легко та просто як ти вважаєш. Я намагаюся про все забути але інколи спогади стають такими болючими.

– Так не тримай цей біль в своєму серці. Поділись ним з іншими.

– Натякаєш на себе?

– А чому б ні, чи ти не довіряєш мені?

– Довіряю, але… Хоча пішли. Тут недалеко.

Ми прямуємо головною алеєю до лавочки розташованої поряд високої крислатої липи. Струшую сніг з дерев’яного сидіння і мовлю до жінки:

– Давай зупинимося і я розповім тобі одну історію.

Вона киває головою на знак згоди і вмощується поряд мене. А я після довгої мовчанки розпочинаю свою розповідь:

– Можливо тобі це видасться кумедним та цей парк загалом і лавочка зокрема мають для мене особливо-сакральне значення. Саме тут відбувалися найважливіші події мого житті. Тут колись розпочалося і нещодавно закінчилося моє щасливе існування. Але розкажу про все по порядку. Так от ні для кого в селі не є секретом, те що я зі шкільної парти був захоплений Мирославою. Юнацьке вподобання котре швидко переросло в гаряче та пристрасне почуття. На жаль дівчина спершу з прохолодою віднеслася до моїх невмілих залицянь. Це й не дивно адже вона була дещо старшою за мене й мала багацько більш достойних кавалерів чим я. Здавалося завоювати її серце у мене шансів практично не було, та все змінив один випадок.

В те весняне надвечір’я я пройшов в цей парк щоб трохи провітритися. На носі були підсумкові контрольні в місцевому технікумі де я навчався на автомеханіка, та мені чесно кажучи було не до іспитів. Моя голова була зайнята зовсім іншим, там вирували думки про дівчину, котра досі вперто не звертала на мене найменшої уваги. Як змінити ситуацію на свою користь я й гадки не мав, тож просто неспішно прогулювався алеями з надією хоча б здалеку побачити її. Добре знав що гуртожиток Мирослави знаходиться поряд парку і вона частенько відпочиває тут зі своїми подругами-однокурсницями.