7

Свій третій ранок у Тетері я розпочав з того, що прийняв рішення забиратися з її дому. Ну бо ж скільки ще можна зловживати гостинністю цієї жінки? Вона пожаліла мене і приволокла до себе коли я був п’яний мов чіп. Прихистила в своєму помешканні, годувала смачним борщем і терпіла мої дурнуваті жартики. Не слід перебирати міру й час дати їй спокій. Тим паче що моя присутність здається все більше й більше дратує жінку. Он яка сердита прийшла вчора з роботи. Навіть не повечеряла. Хто знає чи це не вигляд моєї фізіономії так її розсердила.

Пора, пора вирушати звідси. Тільки ось куди? Якогось конкретного плану в мене ще не було. Нелегко розпочинати нове життя коли тобі майже сорок. А саме нове, бо до старого я вже точно не повернуся. Нічого хорошого мене там не чекає, а знову терпіти обман, лицемірство й зраду не хочу. Точно знаю що не стримаюся, знову зірвуся і закінчу своє існування як пропащий пияцюра. А це означає, що дозволю цій брехливій лицемірці ще раз посміятися наді мною. Дзуськи, нізащо не дам їй такого задоволення, а ще краще сам знайду якийсь спосіб дошкульно поглузувати з неї.

Осіннє ранкове сонце все яскравіше зазирає у віконце наче натякаючи, що досить ніжитися в постелі. Вставши з ліжка і пройшовши на кухню зустрічаю там господиню дому. Жінка схилившись на газовою плиткою щось помішує у невеличкій каструлі. Почувши мої кроки оглядається і діловитим тоном запитує:

– Що питимеш, каву чи чай? Незабаром будуть готові макарони з фрикадельками. Якщо хочеш, можу відкрити ще салат з перцем?

– Та не варто, – промимрив я, бо цими запитаннями Світлана неабияк спантеличила мене. Відверто кажучи сподівався від неї насупленого вигляду і якось гнівної тиради. Так мені було б простіше попрощатися з нею і з легким серцем піти звідси. А тут така неочікувана люб’язність.

– То що тобі налити? – перепитує Тетеря і по моєму потупленому вигляду швидко здогадується яку відповідь від мене почує.

– Тойво, я мабуть нічого не буду пити. І салат з перцем напевне не варто відкривати.

– Ти кудись зібрався? – перериває моє недоладне белькотіння жінка, а потім вмить посерйознішавши додає. – Ідеш вже звідси?

– Так. Не хочу більше надокучати тобі.

– То може все таки перекусиш? – пропонує Світлана і відвернувшись до плити цікавиться. – І куди ти зібрався, до себе додому?

– Ще не знаю. Додому точно не повернуся. Можливо візьмуть назад, на колишню роботу.

– Тоді не барися. Незабаром буде маршрутка в райцентр.

Говорити було більше нічого і ми вийшли на подвір’я обійстя Тетері. Погода надворі псувалася буквально на очах. Піднявся сильний вітер. Західна частина неба вкрилася сіро-чорними хмарами. В повітрі здавалося ширяв запах майбутнього дощу. Підтягнувши замок олімпійки під саму шию я знову потупивши погляд і тихо промовив:

– Ну все, бувай тоді. Дякую за все і вибач якщо щось було не так.

– Та нічого. Удачі тобі в майбутньому.

– Так, так, так. Оце голубки зійшлися. Ви ще поцілуйтеся тут прилюдно.

Від цих єхидних зауважень мене наче електричним струмом вдарило. Промовила їх та, чий голос мені зараз якнайменше хотілося почути. Не бажав я більше й бачити і його мерзенну власницю. Однак ситуація складалася так що за кілька кроків від нас стояла, зі злісно вибалушеними очима, моя «ненаглядна» дружинонька Мирослава. От паскудство, ще гучного скандалу мені на прощання тут не вистачало.

– Якого дідька ти сюди приперлася? – запитав я намагаючись буди максимально стриманим.

– Прийшла подивитися як ти тут шури-мури крутиш з цією невдахою, – голос жінки швидко переходить у вереск. – Бачу нагодилася саме вчасно. Так би мовити спіймала на гарячому.

– Що ти теліпаєш? Які шури-мури? На якому гарячому?

– А то я не бачу як ви тут милувалися перед всім село.

– Бачу в тебе геть стріха поїхала. Судиш всіх інших по собі?

Та Мирославу вже не зупинити і вона пирскаючи слиною переходить до відкритих образ:

– І не соромно було з такою ось зв’язатися? Ну ти Ігорю й опустився останнім часом. До чого людей горілка доводить.

– Тобі яке діло до цього всього? – починаю втрачати контроль над собою. – Я ж не переймаюся тим де і з ким ти тепер швендяєш. Я не цікавлюся до якого рівня ти опустилася і що тебе до цього довело. То яке ти маєш право зараз діймати мене такими нісенітницями? Хто дав тобі право ображати пані Світлану яка надзвичайно порядна та чесна жінка на відміну від тебе. Забирайся звідси і дай нам спокій негайно.

– То ти тепер остаточно вирішив залишитися у неї? – голос Мирослави почав нагадувати зміїне сичання.

– А чом би й ні, – відповів я вже знаючи як мені дошкулити колишній «благовірній». – Мене тут зустріли з відкритим серцем, то ж як не прийняти таку щиру гостинність. А ти забирайся до свого коханця і не заважай моєму щастю.

Мене заносить все більше й більше. Не в силі стриматися лагідно пригортаю до себе Тетерю й ніжно муркочу:

– Мила, ти не замерзла? Пішли до хати. Там вже макарони мабуть зварилися.

Мій несподіваний вибрик подіяв на обидвох жінок однаково очманіло. Ошелешена Світлана швидко закліпала очима, не в силі вимовити і слова від розгублення. У Мирослави також від здивування буквально щелепа відвисла. Мабуть ось такого розвитку подій вона точно не очікувала ідучи сюди. Не сумніваюся, що ця витівка незабаром вилізе мені боком. Та це буде потім, а зараз треба все довести до закономірного фіналу.