5

Ось вже другий день поспіль я прокидаюся в оселі чужої жінки. Добре що цього ранку все відбувається без таких катастрофічних наслідків для мого багатостраждального організму як це було вчора. Похмілля вже практично відступило, почуваю я себе доволі непогано й свідомість моя поки що чиста мов та кришталева роса. Знаю що триватиме цей спокій недовго й незабаром чорні думки знову обсядуть мене мов ті надокучливі мухи, та дещиця часу щоб просто ніжитися й поблаженствувати в теплій, м’якій постелі я ще маю. Звісно його буде не так вже й багато якби хотілося, але повинно вистачити для того щоб налаштувати себе на позитивний лад. Інакше є реальна загроза ще раз зірватися і вже вкотре повернутися до чарки.

Щоб відгородитися від приходу небажаних помислів мимоволі почав пригадувати непрості обставини, що привели мене в дім до Тетері. Що й сказати, за останні два дні мені вдалося завдати цій жінці чимало проблем і клопотів. Їх могло б стати ще більше, як би вона мешкала в домі не одна, та на моє щастя, хоч так і не годиться говорити, Світлана була самотньою. Наскільки мені відомо її батьки відійшли в потойбіччя кілька років тому, а особисте життя в Тетері чомусь не склалося.

Міркуючи про все що трапилося я раптом відчув гострі докори сумління. Це ж якою паскудною свинею треба бути щоб ось так накапостити жінці, що буквально витягнула мене з безодні необдуманих вчинків. Бо хто знає яких би фатальних дурниць не наробив тоді на п’яну голову якби вона не забрала мене до себе додому. А я негідник не те що не віддячив їй достойно, а ще почав кепкувати і глузувати над нею перед сторонніми. Від усвідомлення своє нікчемності мені стало так соромно, що захотілося провалитися крізь землю.

Потихеньку, щоб ненароком не потривожити ранковий сон господині, вислизаю на двір і вже хочу безслідно розчинитися серед світанкової імли, як несподівано розумію що так робити теж не годиться. Мало того що я нечемно повівся зі Світланою, так ще й тепер втікаю з її дому наче шкідливий кіт. Така слабкодуха поведінка характеризує мене не як дорослого зрілого чоловіка, а як якогось боягузливого, малолітнього шмаркача, котрий боїться відповідати за свої дії. Варто було б не те що достойно попрощатися з нею, але й хоч якось загладити свою провину перед жінкою. Тільки от як це зробити?

Довго роздумувати над цим питанням не доводиться і відповідь зринає в моїй голові зі швидкістю блискавки. Тетеря ж мешкає одна і змушена дбати про власне господарство самотужки. А це значить що всіляких справ, до яких я можу прикласти свої чоловічі руки, у неї знайдеться багацько. Тож чому хоча б так не віддячити їй за все те хороше, що зробила для мене? Врешті-решт і мені трохи фізичної праці піде на користь, розімну м’язи і матиму менше змоги думати про дурне.

Швидким поглядом огледівши обійстя Тетері мушу визнати що господиня з неї нівроку. Навкруги панує чистота та порядок. На якусь мить у мене навіть виникає побоювання що не вдасться здійснити задумане. Однак відразу пригадую що надворі стоїть золота осінь, а це означає що зараз головне заняття на селі – копання картоплі. Тож закинувши косу з мотикою на плече й прихопивши відро з кількома місткими лантухами рішуче прямую на город, що знаходиться відразу за домівкою Світлани.

Перше за що там беруся то скошую картопляне бадилля на тих грядках котрі потім копатиму. Гостре лезо коси весело дзвенить при кожному помаху моїх рук, м’язи при цьому наливаються приємною втомою, а на лобі з’являються рясні краплини поту. Десь за годину-дві починаю шкодувати що не взяв з собою чогось попити, та повертатися назад вже точно не буду. В далеких рейсах ще не такі випробування траплялися, тож якось витерплю цю спрагу, тим паче що до полудня не так вже й багато часу залишилося.

– Здоров був, Ігорю! – чую я позаду себе до болі знайомий чоловічий голос. Швидко озираюся. Так і є. Неподалік стоїть, спершись на граблі, мій добрий приятель Петро Полупанець. Не зводячи з мене допитливого погляду односельчанин цікавиться: – Не поділишся зі мною сигареткою? Свої випадково дома забув.

– Привіт, Петре! – чемно вітаюся у відповідь. – Залюбки, пригощу. Та й сам покурю з тобою за компанію.

Зробивши кілька глибоких затяжок Полупанець хитро примруживши очі награно-байдужим тоном промовляє:

– Гарна цьогоріч картопля вродила. Велика, здорова, вся наче на підбір.

– Так, хороший зберемо врожай, – погоджуюся я вмить допетравши, що розмову про кількість вирощеної бараболі цей хитрун розпочав не просто так. Не інакше як околясом буде намагатися зачепити тему котра тепер напевне ворохобить все село.

– Багато вже сьогодні викопав? – запитує товариш вправно випускаючи з рота велике кільце сизого диму.

– Та де ж там. Лишень неповний лантух. Сам знаєш як ото воно одному все повільно іде.

 – А господинька де? Чому не допомагає?

– Відсипляється після нічної зміни. Після обіду знову на роботу.

– Он воно як, – задумливо промовляє Полупанець і не в силі вгамувати свою нетерплячку прямо запитує те що йому зараз найбільше не дає спокою. – То ти у неї на постійно в приймах, чи як? До своєї не збираєшся повертатися?

– Поки що не вирішив як довго затримаюся тут, – чесно відповідаю приятелю і різко додаю. – Проте додому точно вже не повернуся.

– Та як же це так? – розгублено мовить Петро очевидно вражений моєю рішучістю. – У тебе ж там дружина й діти.

– Після того що вона накоїла у мене немає дружини, а від дітей я ніколи не відмовлявся.