3

Від обійстя Тетері до сільської зупинки було рукою подати, та навіть цю незначну відстань нам не вдалося пройти непоміченими. По дорозі ми не оминули допитливих поглядів кількох односельчанам, серед яких був і мій сусід та добрий приятель Петро Полупанець. Дружній потиск рук і мовчазне запитання в очах товариша коли він побачив поряд мене набурмосену Світлану. Я невизначено знизав плечима й без будь-яких пояснень попрямував дальше. В голові відразу ж виникла впевненість в тому що, звістка про все це неодмінно дійде до моєї ще до настання вечірніх сутінків. Байдуже. Нехай собі говорять. А щоб підлити оливи в вогонь та додати ще пікантних подробиць для майбутніх пліток й пересудів я взяв свою супутницю під руку так наче вів її до церковного вівтаря. Жінка разок шарпнулася, щоб вивільнитися, однак я тримав її чіпко.  

На зупинці вже стояв невеличкий гурт працівниць швейної фабрики, що саме очікували на приїзд свого «бусіка». Наша спільна поява викликала у них справжній фурор. У Дроздихи ледь очі не вилізли на лоба від здивування. На обличчі Пістрявої закам’яніла маска огидливої відрази. Що тут ще скажеш? Перша в юності неодноразово пускала мені грайливі бісики і всілякими способами намагалася безуспішно привернути мою увагу. Друга – відома на всю околицю «праведниця», моралізаторка й ханжа, що за найменший грішок готова перемити кісточки любій людині. Тепер обидві матимуть про що подумати та потеревенити весь наступний день.

– Дякую дорогенька за неповторний вечір і незабутню ніч, – шепчу я на вушко Тетері настільки голосно щоб почули всі присутні і швидко чмокаю її в щоку.

– Перестань, – сердито шипить у відповідь Світлана, і хоче ще щось додати та не встигає, бо з’являться довгоочікуваний мікроавтобус.

Вигляд водія, що бовванів за його кермом «бусіка», пробудили в моїй свідомості неясні спогади вчорашнього вечора. Здається перед тим як потрапити в рідне село я щось пообіцяв цьому шоферу за проїзд. Тільки от що, хоч вбий зараз не скажу. Скоріш за все якусь фінансову винагороду. Та грошей у мене як тоді так і тепер катма. Що ж доведеться імпровізувати і якось викручуватися з цієї неприємної ситуації.

– Привіт, дружище! – випередив я вайлуватого чоловіка, який вже здається готовий був потребувати свою законну винагороду. – Вибач, та у моїх кишенях зараз вітер свище. Але, обіцяю що сьогодні ввечері обов’язково віддам тобі все що обіцяв.

Водій розчаровано хмикнув на ці слова однак своє невдоволення залишав при собі, а ось Пістрява не в силі стриматися єхидно зауважила:

– Вітер свище не тільки в твоїх кишенях, але й в голові.

Я пропустив цей докір пліткарки повз вуха й самовільно примостився поряд Тетері. Світлана люто зиркнула в мою сторону, і від цього погляду в мене відразу пропало будь-яке бажання надалі діймати її своїми жартиками. Зрештою це було б великим свинством з моєї сторони насміхатися над жінкою, котра на ніч прихистила мене в своїй домівці. За турботу людям треба віддячувати чимось суттєвішим, ніж безглузде базікання і недоладні розіграші.

Такі думки знову повернули мене до питання про гроші. Дійсно, в цю мить я знаходився на нулі, бо за останній час прогуляв деяку суму, однак це зовсім не означало що загалом був бідним жебраком. Все таки не один рік гарував водієм-далекобійником і привозив додому цілком пристойні кошти. Більша частина заробленого звісно ж діставалася цій паскуді, трохи я пропив цими тижнями, але ще залишилася не отримана платня за послідній рейс. Мені якось було не до цього, та гроші мав забрати мій напарник Володя. Цікаво чи він це зробив і де знаходиться зараз?

Швейна фабрика знаходилася на околиці райцентру і щоб потрапити до домівки де мешкав напарник мені довелося пройти ледь не пів міста. Неспішна прогулянка пішки дозволила трохи обміркувати планам чим себе зайняти найближчими годинами. Зізнаюся, перше що прийшло на думку було бажання знову налигатися до повного безпам’ятства. Та фізично я відчував себе все ще настільки кепсько, що сумнівався в тому що мій організм зараз зможе прийняти хоч крихітну порцію алкоголю. З цим хоч-не-хоч а доведеться почекати до кращих часів.

Проходячи повз містян я раз-у-раз помічав, як вони ніби сахаються мене та намагаються обминати на певній відстані. Причину цього збагнув, як тільки потрапив в помешкання напарника. Володя окинув мене критичним поглядом з ніг до голови і прямо заявив:

– Ну Ігорю від тебе і тхне. Ти наче викупався у цистерні зі спиртом.

– Друже, тут ти трохи перебільшуєш, але звичайну ванну я б залюбки зараз прийняв.

– Тоді не барися. Іди добре помийся, а я за той час знайду тобі якийсь годящий одяг.

Ми з Володею не один рік напарники. Разом провели сотні годин за кермом і подолали тисячі кілометрів дороги. За той час багато чого пережили а найголовніше навчилися підтримувати та допомагати одне одному не задаючи зайвих запитань. Ось і тепер чоловік не став докучати мені своїми набридливими «що?», «чому?» і «як?». Він просто дав те, що я зараз конче потребував. Гаряча ванна, чистий одяг і трохи готівки. Цілком достатньо щоб повернути собі пристойний вигляд та знову відчути себе респектабельною людиною. Від пропозиції поговорити з начальством фірми, щоб повернули мені роботу рішуче відмахнувся рукою. Це було не на часі, бо поки що я не мав ні фізичних сил, ні тим паче душевного бажання повертатися до свого колишнього минулого. З ним було остаточно покінчено, а от як жити дальше я не знав.

До опівночі залишилося ще море часу. Цілком достатньо щоб відвідати перукарню та пройтися по крамницям. Я підстриг свої густі кучері й купив декілька невеличких подарунків-сюрпризів. Хотів було прогулятися міським парком та швидко пригадав скільки всього з ним мене пов’язує і вирішив не ятрити собі серце ще й тим, що так тепер наполегливо прагну забути. Ну їх до біса ці набридливі спомини, знову не стримаюся, нап’юся і ще нароблю якихось непоправних дурниць.