1

Трясця, як же мені зараз паскудно. Таке відчуття ніби в моїй бідолашній довбешці завівся обкурений дятел, що ніяк не може вгамуватися зі своїм набридливим «тук-тук-тук», а в писок навідався смердючий гнійний жук у якого почалася нестримна діарея. Десь в районі шлунку і досі відбувається виверження киплячого вулкану, приступи нудоти нагадують океанські припливи, та й правий лікоть пече так наче знаходиться в розжареній ливарній. Пам'ять нагадує пошматовані кадри архівної кінострічки. Неясні обриси, незрозумілі рухи, незбагненне мерехкотіння світла й тіні. Одним словом повний капець, який приходить до мене щоразу після бурхливої пиятики.

І якого дідька я так нажлуктався напередодні та найголовніше де знаходжуся зараз? Вже перший погляд, ледь розплющених очей, дав чітке розуміння того, що лежу в чужому ліжку і вкритий не своєю ковдрою. Нічого дивного в цьому не має, адже останній час я частенько буваю п’яний мов чіп. Куди ж на цей раз мене занесло, і хто прихистив під своїм дахом такого безпросвітного пияка як я? Відповідей на це запитання у мене не було, а шукати його зрозуміло не знаходилося ні сил, ні тим паче бажання. Хай буде так як є, якщо на це воля моєї злощасної мачухи-долі.

Намагаюся притлумити весь негатив і знову зануритися в благословенне забуття сну, та тихе рипіння дверей владно повертають мене в неприглядну реальність. Зараза, ну хто ж ще тепер долучиться до мого жорстокого катування?

– Привіт! – голос що долинає через туман похмілля здається мені чимось знайомим. Десь я вже його чув і мав би знати кому він належить. Тільки ось кому, хоч вбий не згадаю, бо пам'ять зараз категорично відмовляться мені служити.

– Здоров! – ледь витискаю зі своєї пересохлої горлянки водночас напіврозплющуючи одне око. О, святі небеса, краще б я цього не робив. Побачене не те що спантеличило мене, від нього я буквально очманів. На порозі стояла і допитливо гляділа на мене моя односельчанка Світлана Тетеря. Жінка в постелі якої я навіть в своїх найшаленіших алкогольних маревах ніколи не думав опинитися. А тут ось така невблаганна сувора правда.

– Важко після вчорашнього? – запитує жінка, і з дружелюбного тону її слів відразу стає зрозуміло що це не єхидна констатація мого нікчемного стану, а звичайна цікавість як вона може мені допомогти.

– Можна кави? Тільки міцної і бажано без цукру.

– Зараз зготую, – каже односельчанка і вже виходячи з кімнати додає. – Тільки ти не барися, піднімайся, бо мені незабаром на роботу.

Овва, то яка ж тепер година, якщо їй скоро на роботу? Якщо не помиляюся, Тетеря працює на швейній фабриці. У них там здається дві зміни. В кімнаті зараз достатньо світло тож нескладно здогадатися, що за вікном вже мабуть полуднева година. Ото я вирубався.

З неабияким зусиллям вилажу з-під ковдри. На мені вчорашня футболка і штани. Хоч все добряче пом’яте, однак порівняно чисто. Це вже неабиякий плюс. Великий мінус в тому, що я і досі не допетрав як опинився тут. Але то не так вже й важливо. Черговий фрагмент до безрадісної картини моїх останніх витівок та пригод. Одним більше, одним менше. Все що трапилося ніскільки не змінить тої репутації, яку я заробив серед своїх рідних, близьких друзів і просто знайомих.

Неспішно шкандибаю в сторону кухні, напрям до якої визначаю за духмяним запахом ароматного напою, що приємно лоскоче ніздрі. Там вже на мене очікує велике горнятко гарячої кави. Похапцем роблю кілька великих ковтків котрі обпікають язика і бадьорять тіло водночас. В голові дещо проясняється і я починаю помаленьку пригадувати події вчорашнього дня. Хоча чогось надзвичайного і важливого там звісно не було. В цей день, як і десятки дні до того, я просто намагався відгородитися від тих осоружних фактів життя, котрі так дістали мене.

– Як я потрапив сюди? – ледь вичавлюю з себе.

– А ти дійсно нічого не пам’ятаєш? – на тонких вустах Світлани з’являється неприхована іронічна посмішка.

– Якщо пам’ятав би, то напевне б не запитував, – сердито бурчу у відповідь.

– Ти вчора був наче навіжений. Все горланив, що повбиваєш їх всіх. А коли ми вже були в селі, то взагалі вирубався. Я заледве дотягнула тебе до своєї хати.

– То я приїхав в село разом з тобою?

– Авжеж.

Тетерю разом з кількома іншими односельчанками з нічної зміни додому відвозив їхній фірмовий «бусик». Вочевидь іншого транспорту з райцентру в такий пізній час вже не було тож я не придумав нічого кращого як приплентатися на швейну фабрику. Там мене впізнали, пожаліли і довезли в рідне село. А вже тут Світлана чомусь не захотіла залишати безпросвітного п’яничку під відкритим небом та приволокла до себе. От тільки навіщо вона це зробила мені було невтямки. Мабуть трапилося ще щось таке, що пройшло повз мою продірявлену алкоголем пам'ять. Ну й біс з ним, я на таку благодійність з її сторони точно не напрошувався.

– Так ти вже готовий, бо мені пора на роботу? – перервало мої невеселі міркування запитання жінки.

Звісно я ні до чого не готовий, але залишатися самому в чужій хаті теж не годилося.

– Тоді пішли, – промовив я відкладаючи в сторону пусту чашку.

Ми разом виходимо з хати під яскраве сяяння теплого осіннього сонечка. На календарі лишень кінець вересня тож повітря навкруги насичене солодким ароматом стиглих яблук та груш. Десь за селом торохкотить мотор тракторця. Напевне хтось з односельчан зараз виорює картоплю на своєму городі. По пронизливій блакиті неба неспішно пливе невагоме павутиння «бабиного літа», а під ногами тихо шурхотить перше опале листя.