Глава 27

Едріан Блейк відчув, як енергетичні потоки в його тілі скорчилися від болю, коли він увійшов до родинного маєтку. Кровний поклик матері був нестерпним — наче тисячі голок впивалися під шкіру, змушуючи коритися. Він стиснув зуби, намагаючись не показати слабкості. Мармурові колони вестибюлю, які колись здавались елементами розкоші, тепер нагадували величезні кістки якоїсь потойбічної істоти.

— Вітаю вдома, сеньйоре Блейк, — мовив дворецький Рамон з виразом обличчя, який Едріан не зміг прочитати — суміш співчуття і смутку.

— Де вони? — різко запитав Едріан, не бажаючи витрачати час на формальності.

— У нижньому святилищі, — тихіше відповів Рамон. — Вони... всі там.

Всі.

Едріан відчув, як холодний страх обвивається навколо хребта. Повний збір Ордену — рідкісна подія, яка означала щось надзвичайно важливе. Або небезпечне.

Він попрямував до неприкметних дверей у східному крилі будинку, за якими починався спуск до підземного святилища. З дитинства ці двері були для нього забороненими — навіть наближатись до них можна було лише в супроводі дорослих. Тепер він розумів чому.

Сходи здавалися нескінченними, кожен крок віддаляв його від звичайного світу. Лампи на стінах давали тьмяне блакитне світло, яке не стільки освітлювало, скільки створювало ілюзію глибини. У повітрі витав дивний аромат — суміш ладану, металу і чогось гнилісного.

Біля масивних дверей з чорного обсидіану стояли двоє охоронців з порожніми очима і неприродно прямими спинами. Едріан знав цей погляд — лише оболонки, люди, з яких викачали майже всю енергію, залишивши лише безумовну відданість. Вони мовчки кивнули і розступилися, коли він підійшов.

Двері відчинилися без звуку, і Едріан опинився в величезному круглому залі. Стіни, оздоблені обсидіаном і мармуром, були вкриті древніми символами, що слабко світилися. В центрі знаходився великий кам'яний вівтар з вирізьбленою спіраллю, від якої розходилися промені до дванадцяти фігур, що стояли по колу. Всі були в церемоніальних чорних плащах з каптурами, але Едріан миттєво впізнав матір — її струнку поставу та особливу манеру тримати голову.

— Син Вікторії нарешті прибув, — промовив низький голос, від якого тремтіло саме повітря.

Архон Деладо вийшов з тіней. Високий, неприродно худий чоловік з блідим, майже прозорим обличчям і очима, старими як сам світ. Едріан бачив його лише двічі за своє життя, і кожен раз відчував незрозумілий первісний страх, наче стоїть перед чимось, що не мало права існувати в людському світі.

— Підійди, дитя двох світів, — наказав Архон, киваючи на центр кола.

Едріан підкорився, відчуваючи, як кровний заклик матері посилюється, не даючи йому можливості чинити опір. Встаючи на вівтар, він відчув, як символи навколо нього починають світитися яскравіше.

— Мить, якої ми чекали скільки років, — Архон обійшов вівтар, розглядаючи Едріана холодним безжальним поглядом. — Ти досяг повноліття за нашими законами. Час зайняти своє місце в Ордені.

— Або стати його жертвою, — не втримався Едріан, за що отримав хвилю болю, надіслану Вікторією через їхній кровний зв'язок.

— Жертва, дар, інструмент... — Архон зробив неозначений жест занадто довгими пальцями. — Все залежить від перспективи, юний Блейк.

— І що саме ви бачите в мені? — запитав Едріан, намагаючись виграти час і зрозуміти ситуацію.

Архон посміхнувся — жахлива імітація людського виразу на його давньому обличчі.

— Ключ, — просто відповів він. — Один із двох ключів, що відкриють браму до нової ери.

Він зробив знак, і члени Ордену почали співати древньою мовою, від звуків якої мурашки пробігали шкірою. Їхні голоси зливалися в моторошну гармонію, що, здавалося, звучала не ззовні, а всередині голови.

— Ритуал ініціації розпочато, — оголосив Архон, піднімаючи руки. — Покажи нам свою силу, напівкровний.

Едріан відчув, як енергія в залі згущується, тисне на нього зусібіч, вимагаючи відповіді. Він знав, що має зробити — продемонструвати своє вміння керувати енергетичними потоками. Але щось всередині противилося. Думка про Камі, про те, як вони ділилися енергією, не забираючи, а віддаючи... це було так не схоже на голодний збір, який практикував Орден.

Однак відмова означала б миттєву небезпеку, а він мусив вижити, щоб допомогти Камі. Зітхнувши, Едріан підняв руки і дозволив своїй силі проявитися. Синє світіння почало струменіти з його пальців, збираючись у пульсуючу сферу між долонями.

— Так, — прошипів Архон із задоволенням. — Але це лише поверхня. Покажи справжню силу!

Едріан знав, що очікується далі — почати збір енергії від присутніх. Але замість цього він спрямував власну енергію на символи навколо вівтаря, примушуючи їх світитися яскравіше. Це був компромісний варіант — він демонстрував контроль, не забираючи нічого в інших.

Архон прищурився, але не зробив зауваження. Замість цього він дістав маленький срібний пристрій, схожий на старовинну шкатулку, і відкрив її перед Едріаном. Всередині пульсував кристал глибокого синього кольору.

— Знаєш, що це? — запитав Архон.

Едріан похитав головою, хоча інтуїтивно відчував холодну небезпеку, що випромінював артефакт.

— Це — сльоза Збирача. Один із дванадцяти кристалів, створених першими сукубами для акумуляції енергії. — Архон злегка підняв шкатулку. — Торкнися її.

Едріан неохоче простягнув руку. Як тільки його пальці торкнулися кристала, кімната зникла. Він опинився в потоці образів і відчуттів — мільйони людей, підключених до своїх пристроїв, переглядають контент, діляться емоціями, сміються, плачуть, сердяться. І над усім цим — невидима мережа, що збирає ці емоції, перетворюючи їх на чисту енергію.

— Бачиш? — голос Архона долинав ніби здалеку. — Це майбутнє, яке ми будуємо. З появою соціальних мереж людство створило для нас ідеальну систему живлення. Вони самі заганяють себе в цифрові ферми емоцій, пожираючи контент, що викликає найсильніші почуття.