Глава 22

Камі

Ранкове сонце заливає пентхаус Едріана м'яким золотистим світлом. Я прокидаюся сама в його величезному ліжку. Простирадла досі зберігають аромат нашої ночі — суміш його парфумів, моїх парфумів і чогось більш інтимного. Простягаю руку в пошуках його тепла, але знаходжу лише холодну постіль.

— Едріане? — мій голос відлунює в порожній квартирі.

Підводжуся, накидаю його сорочку, що вільно висить на моїх плечах. Проходжу в кухню і знаходжу записку, написану його елегантним почерком: "Термінова зустріч. Повернусь увечері. Почувайся як вдома. Е."

Типовий Едріан — лаконічний навіть у записках.

Залишившись сама в його розкішному пентхаусі, я раптом відчуваю себе привидом у чужому житті. Це місце з його мінімалістичним декором, ідеальною чистотою та панорамними вікнами — повна протилежність моїй крихітній квартирці в барріо. Здається неможливим, що я, Камі Рівера, прокидаюся тут, у самому серці Альта-Вісти, серед багатіїв і сукубів.

Сукуби. Напівкровки. Орден. Все це досі звучить як маячня божевільного.

І все ж, я бачила те синьо-золоте світіння між нами. Я відчула енергію, що перетікала з його тіла в моє. Це було реальним, як і те, що моє життя вже ніколи не буде колишнім.

Допиваю каву, яку приготувала в його кавомашині і вирішую діяти. Якщо я справді напівсукуб, як вважає Едріан, це означає, що моя мати була однією з них. Тією, хто зникла п'ять років тому, залишивши лише коротке прощальне повідомлення і жодного сліду.

Відкриваю свій ноутбук, єдину річ, яку вхопила зі своєї квартири, крім кількох предметів одягу. Моя губа болить, коли я гризу її в роздумах.

Що шукати? "Діти сукубів"? "Як зрозуміти, що ти напівдемон"? Смішно, але я все ж вводжу в пошуковик: "народжені від енергетичних вампірів" і "діти надприродних істот".

Інтернет видає купу езотеричного сміття, переважно фентезійні романи та теорії змови. Але серед цього мотлоху з'являється дивний форум під назвою "Діти Сутінків". Реєструюся під ніком CamiDeTikTok і пишу обережне повідомлення:

"Шукаю інформацію про осіб, здатних бачити енергетичні поля і відчувати емоції інших на відстані. Особливо цікавлять випадки, коли один із батьків таких осіб міг раптово зникнути."

Читаю ще кілька гілок, шукаючи згадки про сукубів чи "Збирачів Емоцій". Більшість дописів видаються маренням фантазерів, але деякі містять зерна правди, які відгукуються в мені: відчуття енергії від соціальних мереж, здатність впливати на емоції інших, сни про поглинання світла.

Через півгодини отримую приватне повідомлення від користувача з ніком LuciaLuz78:

"Твої питання дуже конкретні для випадкового пошуку. Ти дочка Марії Рівери?"

Моє серце завмирає. Мою матір звали Марія.

"Хто ви?" — відповідаю, відчуваючи, як долоні пітніють.

"Подруга твоєї матері. Чи безпечно тобі зустрітися? Є речі, які не слід обговорювати онлайн."

Я вагаюся. Як вона дізналася ім'я моєї матері? І ця згадка про "безпеку" — наче вона знає про небезпеку, що загрожує мені.

"Коли і де?" — пишу, перш ніж встигаю передумати.

"Кафе 'La Sombra', вулиця Салмерон, 15. За годину. Попроси столик у задній кімнаті. Скажи, що ти до Лусії."

***

"La Sombra" розташоване в тихому районі між барріо та діловою частиною міста. Це не елітне місце, як "Мірадор", але й не забігайлівка. Лише декілька відвідувачів сидять за столиками, насолоджуючись ранковим еспресо. Я одягнена просто — джинси та футболка, які купила вчора з Едріаном, волосся сховане під капюшоном, темні окуляри закривають пів-обличчя.

— Я шукаю Лусію, — кажу офіціантці, намагаючись, аби голос звучав впевнено.

Дівчина оглядає мене з ніг до голови, ніби оцінюючи.

— Задня кімната, — киває вона, показуючи на темні дерев'яні двері в кінці залу.

Задня кімната виявляється маленьким окремим кабінетом з єдиним столиком. За ним сидить жінка років тридцяти п'яти, з темним каштановим волоссям, прошитим сріблом ранньої сивини. Вона підводить голову, коли я входжу, і я бачу її обличчя — красиве, з виразними очима кольору бурштину, що нагадують мої власні.

— Dios mío, — шепоче вона, дивлячись на мене так, ніби бачить привида. — Ти настільки схожа на свою матір, що боляче дивитися.

Я застигаю на порозі, відчуваючи, як по моїй спині пробігає холодок.

— Ви знали мою маму?

— Сідай, Камі, — вона жестом показує на стілець навпроти. — І так, я знала Марію краще, ніж більшість. Ми були... сестрами, в певному сенсі.

Я сідаю, не зводячи з неї очей. Цікаво, чи має Лусія такі ж здібності, як Едріан? Чи бачить вона те золотисте світіння навколо мене?

— Ви з Ордену? — прямо питаю я.

Лусія гірко посміхається і закочує рукав блузки. На її передпліччі виднілася невелика спіраль — той самий символ, який я бачила на маскараді, але перекреслений.

— Колись була. Тепер я — ренегат, як і твоя мати була. Вигнаниця.

Офіціантка заходить, ставить перед нами дві чашки кави з кардамоном. Лусія чекає, поки вона вийде, постукуючи тонкими пальцями по столу.

— Я спостерігала за тобою з моменту зникнення твоєї матері, — каже вона, коли ми знов залишаємося самі. — Здалеку, щоб не привертати увагу Ордену. Але твоє розслідування, твоє відео з Геррерою... ти буквально крикнула на весь світ: "Я тут, дивіться на мене!"

— Я не знала, — відповідаю, відчуваючи, як серце калатає в грудях. — Я не знала про сукубів, про Орден, про... свою природу.

— Твоя мати хотіла захистити тебе від усього цього, — Лусія робить ковток кави, її очі ні на мить не відпускають мої. — Вона сподівалася, що твої здібності не проявляться, якщо ти не дізнаєшся про своє походження.

— Що сталося з нею? — питання, яке мучило мене п'ять років, нарешті вимовлене.

Лусія опускає очі.