Глава 15

Золотаві промені заходу сонця прорізали панорамні вікна пентхаусу, розливаючись по підлозі тягучим, неначе мед, світлом. Едріан Блейк стояв перед дзеркалом, вивчаючи своє відображення з тією холодною уважністю, яка була його звичною маскою для решти світу. Але сьогодні в його очах танцювало щось інше — невловима суміш передчуття, цікавості та... тривоги?

Він провів долонею по ідеально вистриженому волоссю, ще раз перевірив накрохмалений комірець сорочки. Така прискіплива увага до власної зовнішності була незвичною — Едріан Блейк завжди виглядав бездоганно, це було приведено до автоматизму, як дихання. Але сьогоднішній вечір відрізнявся.

"Камі Рівера", — ім'я відлунювало в його голові, викликаючи дивну резонуючу пульсацію у грудях. Дівчинка з барріо, що насмілилась увійти в його світ з викликом. Із сміливістю, якої він не бачив роками у вищому суспільстві.

Його погляд ковзнув до копii запрошення, написаного на кремовому папері, яке він відправив їй. Суворі чорнильні лінії елегантного почерку, місце, час зустрічі. Ресторан на даху, куди не потрапити без зв'язків чи мільйонів на рахунку. Чи прийде вона? Щось підказувало — так. Ця дівчина не з тих, хто відступає.

— Який несподіваний прояв... марнославства, — знайомий жіночий голос, як завжди, прорізав простір кімнати наче лезо.

Едріан не здригнувся. Роки, проведені під пильним наглядом Вікторії Блейк, навчили його контролювати реакції тіла ідеально. Він лише повільно повернувся, зустрічаючи холодний погляд матері.

Вікторія стояла в дверях, вбрана в темно-синю сукню зі стриманими діамантовими сережками — мабуть, зібралася на якусь з тих безкінечних благодійних вечерь, де буде весь вищий ешелон міста для обміну пустими люб'язностями та справжніми закулісними інтригами.

— Доброго вечора, мамо, — відповів він, тримаючи тон рівним і безбарвним. — Не пам'ятаю, щоб я запрошував тебе до своїх апартаментів.

Вікторія посміхнулася — гримаса, яка ніколи не підіймалась вище її губ, залишаючи очі темними й непроникними.

— Матір не потребує запрошення, Едріане, — вона пройшла кімнатою, її кроки були беззвучними по розкішному килиму. — Особливо коли її єдиний син... відхиляється від курсу.

Вона взяла запрошення зі столу, пробігаючи очима по тексту, хоча було очевидно, що вона вже знала його зміст.

— Камі Рівера, — промовила вона ім'я так, ніби пробувала його на смак, і знайшла його неприємним. — Дівчина з соціальних мереж. Та сама, що проникла на наш маскарад і зняла смерть Геррери. Цікавий вибір компанії. Я б навіть сказала — небезпечно цікавий.

— Ти наказала мені розібратися з ситуацією, — відповів Едріан, беручи зі столу запонки з темного срібла з гравіруванням родинного герба. — Я розбираюсь.

— Розбираєшся? — Вікторія підняла брову, її погляд ставав гострішим з кожною секундою. — Запрошуючи її на приватну вечерю в один з найдорожчих ресторанів міста? Чи цей... метод розслідування передбачає також відвідування твоєї спальні?

Едріан відчув, як щось темне й небезпечне здіймається всередині його грудей. Це почуття завжди лякало його — неконтрольоване, примітивне. Але він тримав його під замком, як і завжди.

— Не забувайся, мамо, — його голос став нижчим, з ледь вловимими нотками погрози. — Моє особисте життя — не твоя справа.

— Все, що стосується нашої родини — моя справа, — Вікторія підійшла ближче, і її парфуми огорнули його: суміш амбри, пачулі та чогось металевого, майже кривавого. — Особливо зараз, коли ми так близько до "Злиття Тіней". Ритуал, який ми готували роками! І ти ризикуєш усім заради цієї... цієї...

— Скажи це, — раптово викликав її Едріан. — Скажи, хто вона, на твою думку. І хто я.

Вікторія завмерла. Щось промайнуло в її очах — чи не страх?

— Ти знаєш своє походження, Едріане, — сказала вона нарешті, цього разу тихіше. — Ти знаєш свою роль. Наш рід не просто багатий чи впливовий. Ми зберігачі старих традицій, старих зв'язків, старої... крові.

— А Камі Рівера? — наполіг він.

— Вона — дрібна неприємність, — відрізала Вікторія. — В кращому випадку — мишка з барріо, що замахнулася на світ, якого не розуміє. В гіршому... — вона замовкла, ніби зважуючи, скільки може сказати. — Вона може мати певний потенціал, який ми вивчаємо. Але це не робить її гідною твоєї... уваги.

— Я сам вирішу, хто гідний моєї уваги, — Едріан відвернувся до дзеркала, демонструючи, що розмова закінчена.

Але Вікторія не звикла відступати.

— Едріане, — її голос став майже м'яким — небезпечна ознака. — Я знаю, що твоя природа... пробуджується. Це природно для твого віку. Але пам'ятай, хто ти є. І те, що тече в твоїх венах. Деякі речі неможливо контролювати, якщо дозволити їм вирватися на волю. Деякі види голоду... небезпечні.

Вона підійшла і поклала руку йому на плече — холодну, з занадто довгими пальцями, і її дотик зовсім не виглядав материнським.

— Я не забороняю тобі бачитися з нею. Але будь обережним. І пам'ятай про наші плани. Про ритуал. Він змінить все, дасть нам силу, про яку ми лише мріяли.

Едріан мовчки кивнув, не бажаючи продовжувати розмову. Вікторія розуміюче посміхнулась.

— Насолоджуйся вечерею, — промовила вона, рушаючи до дверей. — І нехай Орден береже твою... розсудливість.

Коли двері за нею зачинилися, Едріан нарешті дозволив собі глибоко вдихнути. Гнів пульсував у венах, змішуючись із чимось первіснішим — голодом, який він ніколи повністю не розумів.

Він дістав з внутрішньої кишені піджака маленький ключ і підійшов до книжкової шафи в кутку кімнати. За рядами першовидань класичної літератури ховався невеликий сейф. Едріан відкрив його і дістав шкіряний щоденник батька.

Повертаючись до робочого столу, він відкрив його на місці, де зупинився минулого разу:

"14 серпня 2002. Наближається церемонія "Кривавого місяця". Вікторія каже, що це буде найбільший "збір" за останнє десятиліття. Вони вибрали оперний театр — емоції відвідувачів завжди найсильніші під час вистав. Але мене турбує роль, яку вони готують Едріану. Він ще дитина, але вже зараз в ньому є щось особливе. Він напівкровний, і це робить його рідкісним і цінним для Ордену."